Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 353

«Підведуть коней чи ні?» — думав Петя, мимоволі наближаючись до Долохова.

Коней підвели.

— Bonjour, messieurs, — сказав Долохов.

Петя хотів сказати bonsoir і не міг вимовити слова. Офіцери щось пошепки говорили між собою. Долохов довго сідав на коня, який не стояв; потім ступою поїхав з воріт. Петя їхав біля нього, бажаючи і не сміючи оглянутися, щоб побачити, біжать чи не біжать за ними французи.

Виїхавши на дорогу, Долохов поїхав не назад у поле, а вздовж селом. В одному місці він зупинився, прислухаючись.

— Чуєш? — сказав він.

Петя впізнав звуки російських голосів, побачив біля багать темні постаті російських полонених. Спустившись вниз до мосту, Петя й Долохов проїхали повз вартового, який, ні слова не сказавши, понуро ходив по мосту, і виїхали у видолинок, де чекали козаки.

— Ну, тепер прощавай. Скажи Денисову, що на світанку, за першим пострілом, — сказав Долохов і.хотів їхати, але Петя схопився за нього рукою.

— Ні! — вигукнув він, — ви такий герой! Ах, як гарно! Як чудесно! Як я вас люблю!

— Добре, добре, — сказав Долохов, але Петя не пускав його, і в темряві Долохов побачив, що Петя нагинався до нього. Він хотів поцілуватися. Долохов поцілував його, засміявся і, повернувши коня, зник у темряві.

X

Повернувшись до караулки, Петя застав Денисова в сінях. Денисов, хвилюючись, турбуючись і досадуючи на себе, що відпустив Петю, чекав його.

— Хвалити бога! — вигукнув він. — Ну, хвалити бога! — повторював він, слухаючи Петеву захоплену розповідь. — І хай тобі чорт, через тебе не спав! — промовив Денисов. — Ну, хвалити бога, тепер лягай спати. Ще подрімаємо до ранку.

— Ага... Ні, — сказав Петя. — Мені ще не хочеться спати. Та я і знаю себе, коли засну, то вже кінець. І потім я звик не спати перед боєм.

Петя посидів якийсь час у хаті, радісно згадуючи подробиці своєї поїздки і виразно уявляючи собі те, що буде завтра. Потім, побачивши, що Денисов заснув, він встав і пішов надвір.

Надворі ще було зовсім темно. Дощик пройшов, але ще капало з дерев. Поблизу від караулки чорніли силуети козачих куренів і зв’язаних разом коней. За хатиною чорніли дві фури, біля яких стояли коні, і в яру червонів, догоряючи, вогонь. Козаки й гусари не всі спали: де-не-де чутно було, разом із звуком капання та близького жування коней, тихі голоси, мовби шепіт.

Петя вийшов з сіней, призвичаївся до темряви й пішов до фур. Під фурами хропів хтось і навколо них стояли, жуючи овес, осідлані коні. В темряві Петя впізнав свого коня, якого він називав Карабахом, хоч це був малоросійський кінь, і підійшов до нього.

— Ну, Карабах, завтра послужимо, — сказав він, нюхаючи його ніздрі і цілуючи його.

— Що, пане, не спите? — сказав козак, що сидів під фурою.

— Ні; а... Лихачов, здається, тебе звати? Я ж щойно приїхав. Ми їздили до французів.

І Петя докладно розповів козакові не тільки свою поїздку, а й те, чого він їздив і чому він вважає, що краще рискувати своїм життям, ніж робити навмання.