Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 355
Лев Толстой
Капотіло. Точився тихий гомін. Коні заіржали й побилися. Хропів хтось.
— Ожіг, жіг, ожіг, жіг... — свистіла під бруском шабля. І раптом Петя почув гармонійний хор музики, що грала якийсь невідомий, урочисто-солодкий гімн. Петя був музикальний, так само, як і Наташа, і більш за Миколу, але він ніколи не вчився музики, не думав про музику і тому мотиви, що несподівано приходили йому в голову, були для нього особливо нові і принадні. Музика грала все чутніше й чутніше. Спів її розростався, переходив з одного інструмента в другий. Розвивалося те, що зветься фугою, хоч Петя не мав ані найменшого уявлення про те, що таке фуга. Кожен інструмент, то схожий на скрипку, то на труби — але кращий і чистіший, ніж скрипки і труби, — кожен інструмент грав своє і, не догравши ще мотиву, зливався з другим, який починав майже те саме, і з третім, і з четвертим, і всі вони зливалися в одно і знову розбігались, і знову зливалися то в урочисто-церковне, то в яскраво-блискуче й переможне.
«Ага, це ж я уві сні, — хитнувшись вперед, сказав собі Петя. — Це в мене у вухах. А може, це моя музика. Ну, знову. Шквар, моя музико! Ну!..»
Він заплющив очі. І з усіх боків, наче здалеку, затрепетали звуки, стали злагоджуватися, розбігатися, зливатися, і знову все з’єдналося в той самий солодкий і урочистий гімн. «Ой, які це чари! Скільки хочу і як хочу», — сказав собі Петя. Він спробував керувати цим величезним хором інструментів.
«Ну, тихіше, тихіше, завмирайте тепер. — І звуки слухались його. — Ну, тепер повніше, веселіше. Ще, ще радісніше. — І з невідомої глибини піднімались, посилюючись, урочисті звуки. — Ну, голоси, приєднуйтесь!» — наказав Петя. І спочатку здалека стало чути голоси чоловічі, потім жіночі. Голоси наростали, наростали в рівномірному урочистому зусиллі. Петі страшно і радісно було вслухатися в їх незвичайну красу.
З урочистим побідним маршем зливалася пісня, і капотіло, і вжіг, жіг, жіг... свистіла шабля, і знову побилися й заіржали коні, не порушуючи хору, а входячи, в нього.
Петя не знав, який час це тривало: він натішався, весь час дивувався зі своєї втіхи і жалкував, що нема з ким поділитися нею. Його розбудив лагідний голос Лихачова.
— Готова, ваше благородіє, надвоє хранцуза розпанахаєте.
Петя прокинувся.
— Уже розвидняється, їй-бо, розвидняється! — вигукнув він.
Невидних перше коней стало видно до хвостів, і крізь оголене віття водянисто просвічувало. Петя струснувся, схопився, вийняв з кишені карбованця й дав Лихачову, махнувши, спробував шаблю і вклав її в піхви. Козаки одв’язували коней і підтягали попруги.
— Ось і командир, — сказав Лихачов.
З караулки вийшов Денисов і, гукнувши Петю, наказав збиратися.
XI
Швидко в напівтемряві розібрали коней, підтягнули попруги й розібралися по командах. Денисов стояв біля караулки, даючи останні накази. Піхота партії, чалапаючи сотнею ніг, пройшла вперед дорогою і швидко зникла між деревами в досвітньому тумані. Осавул щось наказував козакам. Петя тримав свого коня за повід, нетерпляче дожидаючи наказу сідати. Обмите холодною водою, обличчя його і, особливо, очі горіли вогнем, мороз пробігав по спині і в усьому тілі щось швидко й рівномірно тремтіло.