Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 351

Осавул, примружуючи світлі очі, схвально кивав головою.

— Це однаково, тут міркувати нема чого. Я на свою душу взяти не хочу. Ти кажеш — помруть. Ну, добре. Тільки б не від мене.

Долохов засміявся.

— Хто ж їм забороняв мене двадцять разів піймати? А піймають же — мене й тебе, з твоїм рицарством, все одно на осичину. — Він помовчав. — Однак, треба діло робити. Послати мого козака з в’юком! У мене два французьких мундири. Що ж, їдемо зі мною? — спитав він Петю.

— Я? Авжеж, неодмінно, — почервонівши майже до сліз, вигукнув Петя, кидаючи погляд на Денисова.

Знову в той час, як Долохов засперечався з Денисовим про те, що треба робити з полоненими, Петя відчув ніяковість і квапливість; але знову не встиг зрозуміти добре того, про що вони говорили. «Коли так думають великі, відомі, виходить, так треба, виходить, це добре, — думав він. — А головне, треба, щоб Денисов не смів думати, що я послухаюсь його, що він може мною командувати. Неодмінно поїду з Долоховим до французького табору. Він може, і я можу!»

На всі переконування Денисова не їхати Петя відповідав, що він теж звик усе робити ретельно, а не навмання, і що він про небезпеку для себе ніколи не думає.

— Бо — погодьтеся самі — якщо не знати певно, скільки там, від цього залежить життя, можливо, сотень, а тут лише ми. І потім мені дуже цього хочеться, і неодмінно, неодмінно поїду, ви вже мене не вдержите, — говорив він, — тільки гірше буде...

IX

Одягнувши французькі шинелі й ківери, Петя і Долохов поїхали на ту просіку, з якої Денисов дивився на табір, і, виїхавши з лісу в цілковитій пітьмі, спустились у видолинок. З’їхавши вниз, Долохов звелів козакам, які супроводили його, дожидатися його тут і поїхав швидкою риссю шляхом до мосту. Петя, завмираючи від хвилювання, їхав з ним поруч.

— Якщо попадемося, я живим не здамся, в мене пістолет, — прошептав Петя.

— Не говори по-російському, — швидким шепотом промовив Долохов, і в ту ж хвилину в темряві почувся вигук: «Qui vive?» і дзенькнула зброя.

Кров ударила Петі в обличчя, і він схопився за пістолет.

— Landers du 6-me, — промовив Долохов, не притримуючи коня і не пускаючи його швидше. Чорна постать вартового стояла на мосту.

— Mot d’ordre? — Долохов притримав коня і поїхав ступою.

— Dites done, le colonel Gérard est ici? — спитав він.

— Mot d’ordre! — не відповідаючи, сказав вартовий, заступаючи дорогу.

— Quand im officier fait sa ronde, les sentinelles ne demandent pas le mot d’ordre... — крикнув Долохов, раптом спалахнувши, наїждждючи конем на вартового. — Je vous demande si le colonel est ici?

І, не чекаючи відповіді вартового, який зійшов з дороги, Долохов ступою поїхав під гору.

Помітивши чорну тінь чоловіка, що переходив через дорогу, Долохов зупинив його і спитав, де командир і офіцери. Чоловік цей, солдат з мішком на плечі, зупинився, підійшов близько до коня Долохова і, доторкуючись до нього рукою, просто і щиро розповів, що командир і офіцери — вище на горі, з правого боку, на подвір’ї ферми (так він називав панську садибу).