Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 22

Під час його перебування в Лисих Горах усі домашні обідали разом, але всім було ніяково, і князь Андрій почував, що він гість, для якого роблять виняток, що він усім завдає клопоту своєю присутністю. Під час обіду першого дня князь Андрій, мимоволі почуваючи це, був мовчазний, і старий князь, помітивши його вимушеність, теж понуро замовк і зразу по обіді пішов до себе. Коли ввечері князь Андрій прийшов до нього і, намагаючись розворушити його, став розповідати йому про кампанію молодого графа Каменського, старий князь несподівано почав розмову з ним про княжну Марію, осуджуючи її за її марновірство, за її неприязнь до m-lle Bourienne, яка, за його словами, була одна по-справжньому віддані йому.

Старий князь казав, що коли він хворий, то лише від княжни Марії; що вона навмисно мучить і дратує його; що вона пестощами й дурними розмовами псує маленького князя Миколу.

Старий князь знав дуже добре, що він мучить свою дочку, що життя її дуже тяжке, але знав також, що він не може не мучити її і що вона заслуговує на це. «Чому ж князь Андрій, який бачить це, мені нічого не каже про сестру? — думав старий князь. — Що ж він думає, що я лиходій чи старий дурень, без причини віддалився від дочки і наблизив до себе француженку? Він не розуміє, і тому треба пояснити йому, треба, щоб він вислухав», — думав старий князь. І він став пояснювати причини, з яких він не міг терпіти дурного характеру дочки.

— Якщо ви питаєте мене, — сказав князь Андрій, не дивлячись на батька (він вперше в житті осуджував свого батька), — я не хотів говорити, але якщо ви мене питаєте, то я скажу вам одверто свою думку щодо всього цього. Коли є непорозуміння і розлад між вами і Машею, то я ніяк не можу винити її — я знаю, як вона вас любить і поважає. Коли вже ви питаєте мене, — говорив далі князь Андрій, роздратовуючись, бо він завжди був готовий до роздратовання останнім часом, — то я одно можу сказати: коли є непорозуміння, то причиною їх є нікчемна жінка, яка б не повинна була бути подругою сестри.

Старий спочатку застиглим поглядом дивився на сина і ненатурально відкрив усмішкою нову недостачу зуба, до якої князь Андрій не міг звикнути.

— Яка ж подруга, голубчику? Га? Вже переговорив! Га?

— Тату, я не хотів бути суддею, — сказав князь Андрій жовчним і жорстким тоном, — але ви викликали мене, і я сказав і завжди скажу, що княжна Марія не винна, а винні... винна ця француженка...

— А присудив!.. присудив! — сказав старий тихим голосом і, як здалося князеві Андрію, збентежено, але потім раптом він схопився і закричав: — Геть, геть! Щоб духу твого тут не було!..