Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 176

Для вивчення законів історії ми повинні цілком змінити предмет спостереження, облишити царів, міністрів і генералів, а вивчати однорідні, безконечно-малі елементи, які керують масами. Ніхто не може сказати, наскільки дано людині досягти цим шляхом розуміння законів історії; але очевидно, що лише на цьому шляху лежить можливість вловлення історичних законів і що на цьому шляху розум людський ще не доклав однієї мільйонної частки тих зусиль, яких доклали історики до опису діяння різних царів, полководців та міністрів і до викладення своїх міркувань щодо цих діянь.

II

Сили дванадесяти язиків Європи вдерлися в Росію. Російське військо і населення відходять, уникаючи зіткнення, до Смоленська і від Смоленська до Бородіна. Французьке військо з дедалі більшою навальністю мчить до Москви, до мети свого руху. Сила навальності його з наближенням до мети збільшується, як збільшується швидкість падіння тіла в міру наближення його до землі. Позаду тисячі верст голодної, ворожої країни; спереду десятки верст, що відділяють від мети. Це почуває кожний солдат наполеонівської армії, і навала насувається сама по собі, просто силою розгону.

У російському війську в міру відступу все більше й більше розпалюється дух озлоблення проти ворога: відступаючи назад, він зосереджується і наростає. Під Бородіном стається зіткнення. Ні те ні це військо не розпадаються, але російське військо безпосередньо після зіткнення відступає так само неминуче, як неминуче відкочується куля, зіткнувшись з другою кулею, яка з ще більшою швидкістю летить на неї; і так само неминуче (хоч і втративши всю свою силу в зіткненні) куля навали прокочується, стрімливо розігнавшись, ще якусь відстань.

Росіяни відступають на сто двадцять верст — за Москву; французи доходять до Москви і там зупиняються. Протягом п’яти тижнів після цього нема жодного бою. Французи не рухаються. Наче смертельно-поранений звір, що, стікаючи кров’ю, зализує свої рани, вони п’ять тижнів сидять у Москві, нічого не розпочинаючи, і раптом, без будь-якої нової причини, біжать назад: кидаються на Калузький шлях і (після перемоги, бо знову поле бою залишилось за ними під Малоярославцем), не вступаючи в жоден серйозний бій, біжать ще швидше назад у Смоленськ, за Смоленськ, за Вільну, за Березіну і далі.

Увечері 26 серпня і Кутузов і вся російська армія були певні, що Бородінський бій виграно. Кутузов так і писав государеві. Кутузов наказав готуватися до нового бою, щоб добити ворога, не тому, що він хотів кого-небудь обманювати, а тому, що знав, що ворога переможено, так само, як знав це кожний з учасників бою.

Але того ж вечора і другого дня почали надходити одна за одною відомості про нечувані втрати, про втрату половини армії, і виявилось, що новий бій був фізично неможливим.

Не можна було давати бою, коли ще не зібрано було відомостей, не прибрано поранених, не поповнено снарядів, не полічено вбитих, не призначено нових начальників на місця вбитих, не наїлись і не виспались люди. А разом з тим зразу ж після бою, другого ранку, французьке військо (тією навальною силою руху, збільшеного тепер ніби в оберненому відношенні квадратів відстаней) уже насувалось само собою на російське військо. Кутузов хотів атакувати другого дня, і вся армія хотіла цього. Але для того, щоб атакувати, не досить бажання зробити це; треба, щоб була можливість це зробити, а можливості цієї не було. Не можна було не відступити на один перехід, потім так само не можна було не відступити на другий і на третій перехід, і нарешті 1 вересня, — коли армія підійшла до Москви, — незважаючи на всю силу почуття завзятості в рядах війська, сила обставин вимагала, щоб війська ці йшли за Москву. І війська відступили ще на один, останній перехід і віддали Москву ворогові.