Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 172

Він думав собі, що з його волі виникла війна з Росією, і жах того, що сталося, не вражав його душу. Він сміливо брав на себе всю відповідальність події, і його потьмарений розум бачив виправдання в тому, що серед сотень тисяч загиблих людей було менше французів, ніж гессенців та баварців.

XXXIX

Кілька десятків тисяч чоловік лежали мертвими в різних позах і мундирах на полях і луках, що належали панам Давидовим і казенним селянам, на тих полях і луках, на яких сотні років одночасно збирали врожаї і пасли худобу селяни сіл Бородіна, Горок, Шевардіна та Семеновського. На перев’язочних пунктах на десятину місця трава і земля були просякнуті кров’ю. Юрми поранених і непоранених людей різних команд, із зляканими обличчями, з одного боку, брели назад до Можайська, з другого боку — назад до Валуєва. Другі юрми, змучені і голодні, під проводом начальників ішли вперед. Треті стояли на місцях і продовжували стріляти.

Над усім полем, перше таким весело-гарним, з його блискітками багнетів і з димами в ранішньому промінні, стояла тепер мла вільгості і диму і пахло чудною кислотою селітри та крові. Зібралися хмарки, і став накрапувати дощик на вбитих, на поранених, на зляканих, і на виснажених, і на розгублених людей. Наче він говорив: «Досить, досить, люди. Перестаньте... Схаменіться. Що ви робите?»

Змучених, без їжі і без відпочинку, людей тієї і цієї сторони починав однаково брати сумнів у тому, чи слід їм ще винищувати один одного, і на всіх обличчях було помітно вагання, і в кожній душі однаково поставало питання: «Нащо, для кого мені вбивати і бути вбитим? Убивайте, кого хочете, робіть, що хочете, а я не хочу більш!» Думка ця на вечір однаково дозріла в душі кожного. Кожної хвилини могли всі ці люди жахнутися з того, що вони робили, кинути все і побігти світ за очі.

Але хоч уже на кінець бою люди почували увесь жах свого вчинку, хоч вони й раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила все ще керувала ними, і, спітнілі, в поросі і в крові, зоставшись по одному на три, артилеристи, хоч і спотикаючись і задихаючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикладали фітілі; і ядра так само швидко і жорстоко перелітали з обох боків і розплющували людське тіло, і чинилася далі та страшна справа, що чиниться не з волі людей, а з волі того, хто керує людьми і світами.

Той, хто подивився б на розстроєні задні лави російської армії, сказав би, що французам досить зробити ще одно маленьке зусилля, і російська армія зникне; і той, хто подивився б на задні лави французів, сказав би, що росіянам досить зробити ще одно маленьке зусилля, і французи загинуть. Але ні французи, ні росіяни не робили цього зусилля, і полум’я битви поволі догоряло.

Росіяни не робили цього зусилля тому, що не вони атакували французів. На початку бою вони лише стояли по дорозі на Москву, загороджуючи її, і так само вони стояли наприкінці бою, як стояли й на початку його. Але якби навіть мета росіян полягала в тому, щоб збити французів, вони не могли б зробити цього останнього зусилля, бо всі війська росіян були розбиті, не було жодної частини війська, яка не потерпіла б від бою, і росіяни, залишаючись на своїх місцях, втратили ПОЛОВИНУ свого війська.