Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 138

Лев Толстой

— Der Kriegmuss im Raum verlegt werden. Der Ansicht kann ich nicht genug Preis geben, — казав один.

— O ja, — сказав другий голос, — der Zweck ist nur den Feind zu schwachen, so kann man gewiss nicht den Verlust der Privat-Personen in Achtung nehmen.

— O ja, — підтвердив перший голос.

— Так, im Raum verlegen, — повторив, злобно фиркаючи носом, князь Андрій, коли вони проїхали. — Im Raum — у мене зостався батько, і син, і сестра в Лисих Горах. Йому це байдуже. Ось воно те, що я тобі казав — ці пани-німці завтра не виграють бою, а тільки напаскудять по своїй змозі, бо в його німецькій голові тільки міркування, не варті ламаного гроша, а в серці нема того, чого лише й треба на завтра — того, що є в Тимохіні. Вони всю Європу віддали йому і приїхали нас учити — славні вчителі! — знову вискнув його голос.

— То ви думаєте, що завтрашній бій буде виграно? — спитав П’єр.

— Так, так, — неуважно сказав князь Андрій. — Одно, що я зробив би, якби мав владу, — почав він знову, — не брав би полонених. Що таке полонені? Це рицарство. Французи розорили мій дім і йдуть розоряти Москву, образили і ображають мене кожної секунди. Вони вороги мої, вони всі злочинці, як на моє розуміння. І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати. Коли вони вороги мої, то не можуть бути друзями, хоч би як вони там розмовляли в Тільзіті.

— Це правда, — промовив П’єр, блискучими очима дивлячись на князя Андрія, — я цілком, цілком погоджуюся з вами.

Те питання, що з Можайської гори цілий цей день турбувало П’єра, тепер здалося йому зовсім ясним і цілком розв’язаним. Він зрозумів тепер увесь смисл і все значення цієї війни і завтрашнього бою. Все, що він бачив цього дня, всі значущі, суворі вирази облич, які він мигцем бачив, освітились для нього новим світлом. Він зрозумів ту приховану (latente), як говориться у фізиці, теплоту патріотизму, яка була в усіх тих людях, що він бачив, і яка пояснювала йому те, чому всі ці люди спокійно і ніби легковажно готувались до смерті.

— Не брати полонених, — говорив далі князь Андрій. — Це одно змінило б всю війну і зробило б її менш жорстокою. А то ми грались у війну, — ось що погано, ми великодушничаємо і таке інше. Це великодушничання і чутливість — щось схоже на великодушність і чутливість панії, якій стає млосно, коли вона бачить, як убивають теля; вона така добра, що не може бачити крові, але вона залюбки їсть це теля під соусом. Нам говорять про права війни, про рицарство, про парламентерство, що треба щадити нещасних і таке інше. Все дурниці. Я бачив у 1805 році рицарство, парламентерство: нас обдурили, ми обдурили. Грабують чужі домівки, пускають фальшиві асигнації... та найгірше — убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та про великодушність до ворогів. Не брати полонених, а вбивати і йти на смерть! Хто дійшов, до цього так, як я, такими самими стражданнями...