Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 48

— Миколенька їде через тиждень, його… папір… вийшов… він сам мені сказав… Та я б усе ж не плакала… (вона показала папірця, що тримала в руці: то був вірш, якого написав Микола) я б усе ж не плакала, але ти не можеш… ніхто не може зрозуміти… яка в нього душа.

І вона знову заходилася плакати про те, що душа в нього була така гарна.

— Тобі добре… я не заздрю… я тебе люблю, і Бориса теж, — казала вона, трохи зібравши силу, — він милий… для вас нема перепон. А Микола мені cousin… треба… сам митрополит… і то не можна. І потім, коли матусі… (Соня графиню і вважала й називала матір'ю)… вона скаже, що я псую кар'єру Миколі, що в мене нема серця, що я невдячна, а далебі… ось єй-богу… (вона перехрестилася) я так люблю і її, і всіх вас, лише Віра одна… За що? Що я їй зробила? Я така вдячна вам, що рада б усім пожертвувати, та мені нема чим…

Соня не могла більш говорити і знову сховала голову в руках та в перині. Наташа починала заспокоюватись, але по обличчю її видно було, що вона розуміла всю значність горя свого друга.

— Соню! — сказала вона раптом, неначе догадавшись про справжню причину засмучення кузини, — мабуть, Віра з тобою говорила по обіді? Так?

— Так, цього вірша сам Микола написав, а я переписала ще другого, а вона знайшла їх у мене на столі і сказала, що покаже їх матусі, і ще казала, що я невдячна, що матуся ніколи не дозволить йому одружитись зі мною, а він одружиться з Жюлі. Ти бачиш, як він з нею цілий день… Наташо! За що?..

І знову вона заплакала ще дужче. Наташа підвела її, обняла і, усміхаючись крізь сльози, стала її заспокоювати.

— Соню, ти не вір їй, серденько, не вір. Пам'ятаєш, як ми всі втрьох говорили з Миколенькою в диванній; пам'ятаєш, по вечері? Ми ж усе вирішили, як буде. Я вже не пам'ятаю, як, але, пам'ятаю, як було все добре і все можна. Адже дядечка Шиншина брат одружений з двоюрідною сестрою, а ми ж троюрідні. І Борис казав, що це дуже можна. Ти знаєш, я йому все сказала. А він такий розумний і такий хороший, — говорила Наташа… — Ти, Соню, не плач, голубчику любий, серденько, Соню. — І вона цілувала її, сміючись. — Віра зла. Бог з нею! А все буде гаразд, і матусі вона не скаже; Миколенька сам скаже, а про Жюлі він і гадки не мав.

І вона цілувала її в голову. Соня підвелася, і кошенятко пожвавішало, заблищало оченятами і ладне було, здавалося, ось-ось махнути хвостом, стрибнути на м'які лапки і знову почати гратися з клубком, як йому й личило.

— Ти гадаєш? Справді? Їй-бо? — сказала вона швидко, поправляючи плаття й зачіску.

— Далебі, їй-бо! — відповіла Наташа, поправляючи своєму другові під косою пасмо шорсткого волосся.

І вони обидві засміялися.

— Ну, ходімо співати «Ключ».

— Ходім.

— А знаєш, цей товстий П'єр, що навпроти мене сидів, такий смішний! — сказала раптом Наташа, зупиняючись. — Мені дуже весело!

І Наташа побігла по коридору.