Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 372
Лев Толстой
— Іди, Наташо, я покличу тебе, — сказала графиня пошепки.
Наташа благально глянула зляканими очима на князя Андрія, на матір, і вийшла.
— Я приїхав, графине, просити руки вашої дочки, — сказав князь Андрій.
Обличчя у графині спалахнуло, але вона нічого не сказала.
— Ваше освідчення… — статечно почала графиня. Він мовчав, дивлячись їй у вічі. — Ваше освідчення… (вона збентежилася) нам приємне, і… я приймаю ваше освідчення, я рада. І чоловік мій… я сподіваюся… але від неї самої буде залежати…
— Я скажу їй тоді, коли буду мати вашу згоду… даєте ви мені таку згоду? — спитав князь Андрій.
— Так, — сказала графиня і простягнула йому руку і зі змішаним почуттям відчуженості й ніжності торкнулась губами до його лоба, коли він нахилився над її рукою. Вона хотіла любити його, як сина, але почувала, що він був чужий і страшний для неї.
— Я певна, що мій чоловік буде згодний, — сказала графиня, — але ваш батечко…
— Мій батько, якому я розповів свої плани, неодмінною умовою згоди поклав, щоб весілля було не раніше, як через рік. І про це ось я хотів повідомити вас, — сказав князь Андрій.
— Правда, Наташа ще молода, але — так довго!
— Це не могло бути інакше, — зітхнувши, сказав князь Андрій.
— Я пошлю вам її, — сказала графиня і вийшла з кімнати.
— Господи, помилуй нас, — примовляла вона, відшукуючи дочку. Соня сказала, що Наташа у спальні. Наташа сиділа на своєму ліжку, бліда, з сухими очима, дивилась на образи і, швидко хрестячись, шепотіла щось. Побачивши матір, вона схопилася і кинулась до неї.
— Що, мамо?.. Що?
— Іди, іди до нього Він просить твоєї руки, — сказала графиня холодно, як здалося Наташі…— Іди… іди, — промовила мати сумно й докірливо услід дочці, що побігла бігом, і тяжко зітхнула.
Наташа не пам'ятала, як вона увійшла до вітальні. Ввійшовши у двері й побачивши його, вона зупинилась. «Невже цей чужий чоловік став тепер
— Я полюбив вас з тієї хвилини, як побачив вас. Чи можу я надіятись?
Він глянув на неї, і серйозна пристрасність її обличчя вразила його. Обличчя її говорило: «Нащо питати? Нащо ставити під сумнів те, чого не можна не знати? Нащо говорити, коли не можна словами висловити того, що почуваєш».
Вона наблизилась до нього і зупинилася. Він узяв її руку й поцілував.
— Любите ви мене?
— Так, так, — наче з досадою промовила Наташа, голосне зітхнула, вдруге, частіше й частіше, і заридала.
— Чого? Що з вами?
— Ой, я така щаслива, — відповіла вона, усміхнулася крізь сльози, нагнулась ближче до нього, подумала секунду, наче питаючи себе, чи можна це, і поцілувала його.
Князь Андрій тримав її руки, дивився їй у вічі, і не знаходив у своїй душі попередньої любові до неї. В душі його раптом ворухнулося щось: не було попередньої поетичної і таємничої принадності бажання, а була жалість до її жіночої і дитячої кволості, був страх перед її відданістю і довірливістю, важка й одночасно радісна свідомість обов'язку, що навіки зв'язав його з нею. Теперішнє почуття, хоч і не було таке світле й поетичне, як перше, було серйозніше і сильніше.