Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 369

Лев Толстой

— А, це ви, — сказав П'єр неуважно, з незадоволенням на обличчі. — А я ось працюю, — додав він, показуючи на зошит з тим виглядом, з яким дивляться нещасливі люди на свою роботу, вбачаючи в ній порятунок від знегод життя.

Князь Андрій з осяйним, захопленим і оновленим до життя обличчям зупинився перед П'єром і, не помічаючи його сумного вигляду, з егоїзмом щастя усміхнувся до нього.

— Ну, голубе мій, — сказав він, — я вчора хотів сказати тобі і з цим тепер приїхав до тебе. Ніколи не почував нічого схожого. Я закоханий, друже мій.

П'єр раптом тяжко зітхнув і повалився своїм важким тілом; на диван поруч з князем Андрієм.

— В Наташу Ростову, так? — сказав він.

— Так, так, а в кого ж? Ніколи не повірив би, але це почуття сильніше за мене. Вчора я мучився, страждав, але й муки цієї я не віддам ні за що на світі. Я не жив раніше. Тепер тільки я живу, але я не можу жити без неї. Та чи може вона любити мене?.. Я старий для неї… Чому ти не говориш?..

— Я? Я? Що я казав вам, — раптом промовив П'єр, встаючи й починаючи ходити по кімнаті. — Я завжди це думав… Ця дівчина такий скарб, такий… Це виняткова дівчина… Любий друже, я вас прошу, ви не розумуйте, не вагайтеся, одружуйтесь, одружуйтесь і одружуйтесь… І я певний, щасливішої за вас не буде людини.

— А вона?

— Вона любить вас.

— Не говори дурниць… — сказав князь Андрій, усміхаючись і дивлячись П'єру в очі.

— Любить, я знаю, — сердито вигукнув П'єр.

— Ні, слухай, — сказав князь Андрій, зупиняючи його за руку. — Чи знаєш ти, в якому я стані? Мені треба сказати все кому-небудь.

— Ну, ну, говоріть, я дуже радий, — сказав П'єр, і справді обличчя його змінилося, зморшка розгладилась, і він радісно слухав князя Андрія. Князь Андрій здавався і був зовсім іншою, новою людиною. Де ділася його нудьга, його презирство до життя, його зневіра? П'єр був єдиною людиною, перед якою він наважувався висловитись; але зате він йому висказав усе, що в нього було на душі. То він легко і сміливо робив плани на тривале майбутнє, говорив про те, що він не може пожертвувати своїм щастям для примхи свого батька, що він змусить батька погодитися на цей шлюб і полюбити її або обійдеться без його згоди, то він дивувався, як з чогось чудного, чужого, від нього незалежного, з того почуття, що опанувало його.

— Я б не повірив тому, хто сказав би мені, що я можу так любити, — говорив князь Андрій. — Це зовсім не те почуття, що було в мене раніш. Цілий світ розділено для мене на дві половини: одна — вона і там усе щастя, надія, сяйво; друга половина — все, де її нема, там усе смуток і темрява…

— Темрява і морок, — повторив П'єр, — так, так, я розумію це.

— Я не можу не любити сяйва, я не винен у цьому. І я дуже щасливий. Ти розумієш мене? Я знаю, що ти радий за мене.