Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 368

Коли увечері князь Андрій поїхав, графиня підійшла до Наташі й пошепки сказала:

— Ну що?

— Мамо, ради бога, нічого не питайте мене тепер. Це не можна казати, — промовила Наташа.

Але незважаючи на те, цього вечора Наташа то схвильована, то злякана, втупивши очі в одну точку, довго лежала в материному ліжку. То вона розповідала їй, як він хвалив її, то як він казав, що поїде за кордон, то, що він питав, де вони житимуть цього літа, то як він питав її про Бориса.

— Але такого, такого… зі мною ніколи не було! — казала вона. — Та мені страшно при ньому, мені завжди страшно при ньому. Що це означає? Означає, що це справжнє, так? Мамо, ви спите?

— Ні, серце моє, мені самій страшно, — відповіла мати. — Іди.

— Все одно я не спатиму. Що за дурниці спати! Мамочко, мамочко, такого зі мною ніколи не було! — казала вона, здивована і злякана тим почуттям, що його усвідомлювала в собі. — І хіба ми могли думати!..

Наташі здавалося, що коли ще вперше вона побачила князя Андрія в Отрадному, вона закохалася в нього. Її наче лякало те чудне, несподіване щастя, що той, кого вона вибрала ще тоді (вона твердо була впевнена в цьому), що той самий тепер знову зустрівся їй, і, здається, не байдужий до неї. «І треба було йому, як навмисне, тепер, коли ми тут, приїхати до Петербурга. І треба було нам зустрітися на цьому балу. Все це доля. Ясно, що це доля, що все вело до того. Ще тоді, тільки-но я побачила його, я відчула щось особливе».

— Що ж він тобі ще казав? Який вірш отой? Прочитай… — сказала мати в задумі, питаючи про вірш, якого князь Андрій написав Наташі в альбом.

— Мамо, це не соромно, що він удівець?

— Годі-бо, Наташо, молись богу. Les mariages se font dans les cieux.

— Голубонько, матусю, як я вас люблю, як мені гарної — вигукнула Наташа, плачучи слізьми щастя та хвилювання і обнімаючи матір.

У цей самий час князь Андрій сидів у П'єра і говорив йому про свою любов до Наташі і про твердий намір одружитися з нею.

Цього дня у графині Єлени Василівни був раут, був французький посланник, був принц, який став в недавнього часу частим одвідувачем дому графині, і багато блискучих дам та чоловіків. П'єр був внизу, пройшовся по залах і здивував усіх гостей своїм зосереджено-неуважним і понурим виглядом.

Від часу балу П'єр почував у собі наближення припадків іпохондрії і з одчайдушним зусиллям намагався боротись проти них. Після зближення принца з його дружиною П'єра несподівано було вшановано званням камергера і відтоді йому стало тяжко і соромно у великому товаристві і частіше в нього стали з'являтися колишні похмурі думки про марність усього людського. Разом з тим він помітив почуття між Наташею, якій він покровительствував, та князем Андрієм, і почуття це, підкреслюючи протилежність між його становищем і становищем його друга, ще більш посилювало цей похмурий настрій. Він однаково намагався уникати думок про свою дружину і про Наташу та князя Андрія. Знову все йому здавалося мізерним у порівнянні з вічністю, знову поставало питання: «нащо?» І він дні й ночі примушував себе працювати над масонськими роботами, надіючись відігнати наближення злого духа. П'єр о дванадцятій годині, вийшовши з покоїв графині, сидів у себе нагорі перед столом у накуреній, низькій кімнаті, в заношеному халаті й переписував з оригіналів шотландські акти, коли хтось увійшов до нього в кімнату. Це був князь Андрій.