Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 19

Лев Толстой

Князь Андрій зупинив його за руку.

— Ні, стривай, П'єр. Княгиня така добра, що не захоче позбавити мене приємності провести з тобою вечір.

— Ні, він лише про себе думає, — промовила княгиня, не стримуючи сердитих сліз.

— Lise, — сказав сухо князь Андрій, підіймаючи тон на той ступінь, який показує, що терпець увірвався.

Раптом сердитий білячий вираз вродливого княгининого личка змінився на вираз страху, що приваблює і викликає жалість; вона спідлоба глянула своїми чудовими оченятами на чоловіка, І на обличчі в неї з'явився той боязкий і провинний вираз, що буває в собаки, який швидко, але мляво помахує опущеним хвостом.

— Mon dieu, mon dieu! — промовила княгиня і, підібравши однією рукою складку сукні, підійшла до чоловіка і поцілувала його в лоб.

— Bonsoir, Lise, — сказав князь Андрій, встаючи і чемно, як сторонній, цілуючи руку.

Друзі мовчали. Ні той, ні цей не починав говорити. П'єр поглядав на князя Андрія, князь Андрій потирав собі лоба своєю маленькою ручкою.

— Ходім вечеряти, — сказав він, зітхнувши, встав і попрямував до дверей.

Вони ввійшли до їдальні, вишукано, заново, розкішно опорядженої. Все, від серветок до срібла, фаянсу і кришталю, мало на собі відбиток тієї особливої новизни, що буває в господарстві молодого подружжя. В середині вечері князь Андрій сперся ліктями, і, як людина, що давно має щось на серці і раптом наважується висловитись, з нервовим роздратованням, в якому П'єр ніколи ще не бачив свого приятеля, почав говорити:

— Ніколи, ніколи не женись, мій друже; ось тобі моя порада, не одружуйся доти, поки ти не скажеш собі, що ти зробив усе, що міг, і доти, поки ти не перестанеш любити ту жінку, яку ти вибрав, поки ти не побачиш її ясно, а то ти помилишся тяжко й непоправно. Одружуйся старим, ні на що не здатним… А то пропаде все, що в тобі є хорошого й високого. Усе витратиться на дрібниці. Так, так, так! Не дивись на мене з таким подивом. Якщо ти чекаєш від себе чого-небудь у майбутньому, то на кожному кроці ти почуватимеш, що для тебе все скінчено, все закрито, крім вітальні, де ти будеш стояти на одній дошці з придворним лакеєм і ідіотом… Та що!..

Він енергійно махнув рукою.

П'єр скинув окуляри, від чого обличчя його змінилося, ще більш виявляючи добрість, і здивовано глянув на друга.

— Моя дружина, — говорив далі князь Андрій, — прекрасна жінка. Це одна з тих небагатьох жінок, з якою можна бути спокійним за свою честь; але, боже мій, чого б я не дав тепер, щоб не бути жонатим! Це я тобі одному і першому кажу, бо я люблю тебе!

Князь Андрій, кажучи це, був ще менш схожий, ніж перше, на того Волконського, який, розкинувшись, сидів у кріслі в Анни Павлівни і крізь зуби, примружившись, говорив французькі фрази. Його сухе обличчя все тремтіло нервовим збудженням кожного мускула; очі, в яких раніш здавався погашеним вогонь життя, тепер блищали променистим, яскравим блиском. Видно було, що чим млявішим здавався він у звичайний час, тим енергійнішим був він у хвилини роздратовання.

— Ти не розумієш, чому я це кажу, — продовжував він. — Адже це ціла історія життя. Ти кажеш, Бонапарте і його кар'єра, — сказав він, хоч П'єр і не говорив про Бонапарте. — Ти кажеш Бонапарте; але ж Бонапарте, коли він працював, крок по кроку йшов до своєї мети, він був вільний, у нього нічого не було, крім його мети, — і він досягнув її. А зв'яжи себе з жінкою — і, як скований колодник, втрачаєш усяку свободу. І всі, які є в тобі, надії і сили лише обтяжують і каяттям мучать тебе. Вітальні, плітки, бали, пиха, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти. Я тепер іду на війну, на найбільшу війну, яка тільки бувала, а я нічого не знаю і ні на що не здатний. Je suis très aimable et très caustique , — говорив далі князь Андрій, — і в Анни Павлівни мене слухають. І це дурне товариство, без якого не може жити моя дружина, і ці жінки… Якби ти тільки міг знати, що це таке toutes les femmes distinguées і взагалі жінки! Батько мій має рацію. Егоїзм, гонор, тупоумство, нікчемність у всьому — ось жінки, коли вони показують себе так, як вони є. Подивишся на них у вищому світі, здається, що є щось, а нічого, нічого, нічого! Так, не одружуйся ж, голубе мій, не одружуйся, — закінчив князь Андрій.