Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 18
Лев Толстой
П'єр подивився на князя Андрія і, помітивши, що розмова ця не подобалась його другові, нічого не відповів.
— Коли ви їдете? — спитав він.
— Ah! ne me parlez pas de ce départ, ne m'en parlez pas. Je ne veux pas en entendre parler, — заговорила княгиня таким капризно-грайливим тоном, яким вона розмовляла з Іполитом у вітальні і який так, очевидно, не пасував до сімейного гуртка, де П'єр був ніби членом. — Сьогодні, коли я подумала, що треба перервати всі ці дорогі стосунки… І потім, ти знаєш, André? — Вона значливо кліпнула чоловікові. — J'ai peur, j'ai peur! — прошептала вона, здригаючись спиною.
Чоловік дивився на неї з таким виглядом, неначе він був вражений, помітивши, що хтось ще, крім його та П'єра, був у кімнаті; проте з холодною чемністю запитально звернувся до дружини:
— Чого ти боїшся, Лізо? Я не можу зрозуміти, — сказав він.
— Ось які всі мужчини егоїсти; всі, всі егоїсти! Сам зі своїх примх, бозна-нащо, кидає мене, запроторює в село саму одну.
— З батьком і сестрою, не забудь, — тихо сказав князь Андрій.
— Однаково сама одна, без
Тон її був уже буркотливий, губка піднялася, надаючи обличчю не радісного, а звірячого, білячого виразу. Вона замовкла, певне вважаючи, що непристойно говорити при П'єрі про свою вагітність, тимчасом, як у цьому й полягала суть справи.
— Усе ж я не зрозумів, de quoi vous avez peur, — повільно промовив князь Андрій, не зводячи очей з дружини.
Княгиня почервоніла й розпачливо махнула руками.
— Non, André, je dis que vous avez tellement, tellement changé….
— Твій лікар велить тобі раніш лягати, — сказав князь Андрій. — Ти б ішла спати.
Княгиня нічого не сказала, і раптом коротка з вусиками губка затремтіла; князь Андрій, вставши і знизавши плечима, пройшовся по кімнаті.
П'єр здивовано й наївно дивився крізь окуляри то на нього, то на княгиню й заворушився, неначе він теж хотів встати, та передумав.
— Що мені до того, що тут мсьє П'єр, — раптом сказала маленька княгиня, і гарненьке обличчя її враз розпустилось у слізливу гримасу. — Я тобі давно хотіла сказати, André: за що ти до мене так змінився? Що я тобі зробила? Ти їдеш до армії, ти мене не жалієш. За що?
— Lise! — тільки сказав князь Андрій; але в цьому слові були і просьба, і погроза, і, головне, запевнення в тому, що вона сама покається в своїх словах; але вона квапливо говорила далі:
— Ти обходишся зі мною, як із хворою або з дитиною. Я все бачу. Хіба ти такий був півроку тому?
— Lise, я вас прошу перестати, — сказав князь Андрій ще значливіше.
П'єр, який під час цієї розмови дедалі більш хвилювався, встав і підійшов до княгині. Він, здавалося, не міг бачити сліз і сам ладен був заплакати.
— Заспокойтеся, княгине. Вам це так здається, бо, я вас запевняю, я сам спізнав… чому… бо… Ні, пробачте, чужий тут зайвий… Ні, заспокойтеся… Прощавайте…