Читать «Візантійська фотографія» онлайн - страница 57

41-ша хвилина уроку

і п'ята тема вироджується у коду симфонії. Лінза втрачає психічний, надсвідомий та знаковий об'єми і поглинається Нічим. Симфонія смертельно вражена знаком Виродження, і спазматачність захоплює відношення послідовности.

42-га хвилина уроку

В класі зростає шум. Синило ховає підручники в торбу, Галина Гундяк шурхотить пакетом, у котрому схований її спортивний костюм. — Тетяна Юрківна дивиться на годинник. — Кода симфонії формується навколо згасаючих коливань спазматичної гойдалки. Щезають числа екзистенції. — «Запишіть домашнє завдання», — каже вчителька. Завуч закриває нотатник. — Нарешті Балюта натрапляє на тезу, яку йому кортить записати: «6.522. Звичайно, є й невимовне. Воно виявляється, це й є містичне». За межами орхестри тим часом відбувається прискорення послідовности: черговий учитель, чия свідомість дезорієнтована мандрованою екзистенцією модифікації Псевдосковорода-13, завчасно натискає кнопку дзвінка третього поверху.

43-тя хвилина уроку. Дзвоник

Симфоноклазм. — Грюкання пеналів. «Урок ще не закінчений», — заспокоює 9-А вчителька. — Вивчіть напам'ять один із віршів «Саду…». — «Будь-який?» — питає Тодоська. «На ваш вибір», — підтверджує Тетяна Юрківна. — Мишеня, що втікає за обрій, горизонт, овид Симфоноклазму, раптом натрапляє на смердючу агресивну модифікацію архетипу Падло Псевдободлер-5, яка вціліла під час катастрофи Постмодернополя і підживлюється енергією руйнування Симфонії. Падло-модифікант нападає на мишеня і кричить своє бойове гасло «Pecus!» В останню мить рефлективний простір мишеняти відбиває напад і розбійник-модифікант руйнується від розпачу.

1-ша хвилина малої перерви

«Сьогоднішні оцінки такі…» — оголошує вчителька, її не слухають. «Біологію зробила?» — питає Віталій у Фіри. Балюта перегортає дев'яносто шосту сторінку «Трактату» і читає останню тезу: «7. Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». Відчиняються двері класу.

Місто термітів. Оповідання з блукаючими символами

Якби ми уявили собі щось подібне на Місто Термітів розташованим у Китаї, то дали б цьому утворенню назву Внутрішнього Гаю І-Цзін; якщо б ми зібрали тінь Міста Термітів з уламків Стародавнього Єгипту, її обрії склали б трикутники символу Піраміди; у просторі Борхеса Місто Термітів визначалося б у Лабіринті; в архітектурі пізнього Ніцше Місто Термітів набувало би вигляду Будинку Духа Важкості. Але, скільки б ми не уявляли це дивне Місто у різнобарв'ї кольорів Простору та Часу, воно знаходиться у жовтій Африці. Тому Місто Термітів є тільки Містом Термітів і нічим більше.

Отже, уявимо жовту Африку. Центральну її частину. Уявимо терміта — дрібну прозору комаху. Уявимо термітник — вапнякову конічну вежу заввишки до трьох метрів. Уявимо, що термітників багато і вони зв'язані безліччю хідників. У вежах і хідниках снують міріади блідо-прозорих комах. Ми уявили Місто Термітів. Потішимося з того і продовжимо уявляти далі.

Всі міста, і Місто Термітів також, мають сукупність кольорового затишку, яку стомлені словоутворенням філософи називають змістом існування міста. На відміну від людських міст, сенс існування яких з часом змінює колір (а через століття зовсім стає безбарвним), Місто Термітів завжди актуальне. Воно для термітів і терміти для нього вкрай потрібні. Були, є і будуть. З боку потреби Місто Термітів — ідеальне місто. Тому там немає мистецтва. У мистецтва вроджена відраза до потреби та ідеальності, хоча зі всіх своїх хворіб воно найглибше ховає саме цю алергію. Мистецтво — зашкарубла шкіра недосконалості. Тому воно тягне за собою своє минуле і верещить углиб Всесвіту: «Це найбільший скарб!»