Читать «Відчинено двері до Малої Європи» онлайн - страница 9

Хепі-енд

Коли я поверталася додому після закінчення конференції, організатори дали мені запрошення на наступний захід.

Я, звичайно, подякувала і зробила вигляд, ніби зраділа, але в глибині душі дуже сумнівалася, що зможу примусити себе ще раз пройти через випробування наманікюреними тітоньками. Адже на той момент обидві мої візи знову закінчаться.

Але десь за тиждень перед початком наступної конференції мені наснився сон. Великий засніжений поїзд зразка початку минулого століття, з колесами, на яких під час руху коливалися туди-сюди за траєкторією еліпса товстенні дерев’яні палиці, з одним-єдиним, хоча і добротним вагоном. Мабуть, так виглядав поїзд, який привозив туберкульозників у Давос у романі «Чарівна гора» Томаса Манна. Потяг у моєму сні прикрашала відполірована табличка з написом «Дамъскій вагон». А нижче «Інтерсіті Львів – Європа». Цей поїзд мчав на мене з усією доступною йому швидкістю, і картинка настільки нагадувала знаменитий кадр із фільму Довженка, який примусив у паніці вибігти із залу перших глядачів фільму, що я аж прокинулася. Прокинулася з відчуттям обурення.

Не знаю, що саме викликало моє обурення: єр на табличці, що везе в Європу, відсутність у поїзді інших вагонів чи те, що єдиний вагон – дамський. Можливо, моє обурення мало більш інтелектуальні підстави, і я була незадоволена власною пасивністю, неготовністю боротися проти майбутнього, у якому зі Львова за кордон возитимуть тільки живий товар. Може, просто хотіла щось довести тітоньці за гіпсокартоном. Але наступного дня я зареєструвалася на веб-сторінці консульства і прийшла у тісячасотну чергу о вказаній порі.

Приємні сюрпризи почалися відразу ж. Протягом перших двох годин від початку робочого дня консульство уже прийняло документи від 600 осіб, тож мій порядковий номер 478 виявився запізненим, і охоронець ввічливим порухом автомата відправив мене у кінець черги. Я вирішила ризикнути і не стояти ще три години на холоді, а прийти за годину до закінчення прийому. Думка виявилася правильною, і через чверть години після приходу я вже стояла у невеличкій черзі до віконечка, де здають документи. І навіть відчула якусь специфічну радість, мабуть, азарт мисливця, який після довгих переслідувань таки бачить жертву, яку от-от підстрелить.

Я підійшла до віконечка і, нахилившись під кутом сімдесят градусів, спробувала надати своєму обличчю якомога привітнішого виразу, хоча й усвідомлювала, що цього не видно тітоньці у віконечку, а навіть якщо і видно, то вона все одно не підіймає очей на відвідувачів.