Читать «Відчинено двері до Малої Європи» онлайн - страница 11

По-сирітськи скромне ліхтарне світло окреслювало нечіткі кола на брудному снігу і слухняно переливалося в такт свіжим сніжинкам, що прагнули потрапити у зарис світла. Машини неохоче з’являлися взимку на цих вузеньких і завалених снігом вуличках. Це було приємно – чути порипування снігу під ногами, напружувати ноги, щоб не впасти на розковзаних дітьми місцях, а потім з подвійною насолодою сповільнювати крок, відчувати пісок або сіль на поверхні снігу, яка догідливо шорсткішала під ногами.

Після досить-таки пристойного концерту почався джем-сейшн. І тут знову на сцену вийшла вона. Як і тоді, у джинсах і затісній, як на її трохи підіпсуті целюлітом форми, майці, з розмазаним і надто інтенсивним макіяжем. Вона імпровізувала зі всіма і знову викладалася так, що мурашки бігли по спині. Здавалося, усе це відбувається востаннє і кожна композиція вирішує в її житті якісь неймовірно важливі питання. Я подивилася довкола і побачила, що не лише я відставила пиво на час її співу. Було якось незручно пити пиво, коли вона так пронизливо співає.

– Вона дуже хоче, щоб її взяли до якоїсь групи, але ніяк не може ні з ким домовитися, – розповідав мені сусід за столиком. – Чи то характер у неї якийсь надто стервозний. Чи то на роботі вона так зайнята, що ні на репетиції, ні на якісь виїзди часу не залишається. Ходить чутка, що у неї роман з якимось польським джазистом. Нібито вона навіть кинула роботу і хоче поїхати до нього назавжди і співати в їхній групі, але він одружений і невідомо, чи погодиться розлучитися. Так не щастить кобіті.

– Зі Слупська, – сказала я.

– Прошу? – не зрозумів сусід за столиком.

– Джазист зі Слупська, – сказала я вже впевненіше. У цей момент закінчилася чергова композиція, і вона піднесла до мікрофону свої руки. Світло впало на її нігті, і тут мене ніби щось обпекло. Я все зрозуміла.

Хепі-енд остаточний

За другим разом усе пішло гладенько. Як у черзі, так і з переглядом анкети та реєстраційного номера, аж до моменту, коли жіночка в люрексовому светрі (якась нова, я ще її тут не бачила) і зовсім без манікюру побачила мою другу польську візу, відкриту в Берліні.

– А це що таке? – обурилася вона. – Вам що, мало було тієї візи, яку ми вам відкрили?

– М-мало, – злякано сказала я, з жахом уявляючи наслідки такої сміливої відповіді, дратуючись на себе, що погодилася їхати на цю конференцію, треба було відмовитися і взагалі ніколи більше в це консульство не приходити. Але потім я згадала свій сон, згадала сусідку в черзі сюди, під номером 568, яка розповідала про те, що всього за один мінет їй не поставили депортації, хоча вона сильно протермінувала візу, про сусіда у черзі під номером 569, який збирався їхати «на клубніку», бо там платять більше, ніж «на цибулі», і планував цього разу провезти на три блоки цигарок більше, ніж завжди, про дещо старшу сусідку під номером 570, якій довелося ліпити вареники своєму «господареві», щоб він «зпоклєїв» їй виїзд без депортації. Ніхто з них навіть не припускав, що вони можуть не поїхати, що їм відмовлять у візі, і тільки мене весь час переслідував неприємний холодок за спиною і нервове збудження, як перед іспитом. Страх, трохи схожий на той напівзабутий дитячий, коли взимку виходиш із школи і щомиті сподіваєшся нападу однокласників з їхніми брутальними ніжностями. Страх перед несправедливістю, яку в тому віці ще не вмієш кваліфікувати за Фройдом. Я згадала це все, відчула адреналіновий поштовх злості і вже значно впевненіше, майже з викликом, повторила: – Мало!