Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 91

— Так, значить, ніякого проходу на Кой-кап нема?

— Так, — зітхає оповідач, — проходу, про який писав Мерцбахер, не існує. У цьому ми переконалися. А побачити Кой-кап згори навряд чи можна. Все закриває величезна вершина.

Демченко, людина дуже мовчазна, додає до розповіді небагато.

— Так, намучилися, це правда… — каже він. — Але все-таки я не шкодую. Ми першими побачили і зняли справжній фірновий басейн Південного Інильчека. Він, виявляється, розташований не на схід від Хан-Тенгрі, як передбачав Мерцбахер, а на південь. Ми піднялися на останній бар'єр льодопаду, і перед нами в південно-східному напрямі, на висоті понад п'ять з половиною тисяч метрів, відкрився грандіозний амфітеатр. У діаметрі він ніяк не менший шести кілометрів. З трьох сторін його оточують округлі хребти з кількома сідловинами. Це, безумовно, і є головне джерело живлення Південного Інильчека. Він знаходиться вище від усіх і за розмірами більший від усіх верхніх Хригок, і тільки він у першу чергу може живити таку громаду, як Інильчек. Ми пересікли цей амфітеатр, підійшли до схилу, що замикає його з півдня, вийшли, — правда, з труднощами, — на гребінь. З високої точки перевалу перед нами відкрилася виразна картина розташування хребтів і льодовикових долин масиву Хан-Тенгрі. Ми бачили дуже ясно також західне продовження Кокшаал-Тау і зробили багато знімків. Вони згодяться, — адже до нас у цих місцях ще не бувала жодна людина. А щодо льодовика Кой-кап, — посміхається Демченко, — то він, я думаю, від нас не втече. Не змогли пройти зверху, попробуємо це зробити знизу.

ОЗЕРО ЗНИКАЄ

Настав час повернення загонів на базу. Пішов униз загін Демченка, в таборі повинні бути уже й інші загони. Закінчуємо свою роботу і ми.

Несподівано джигіт Куганбаєв приносить записку. Тривожне повідомлення: група Павелла не повернулася вчасно.

Ми схвильовані: з товаришами щось трапилося. Можливо, доведеться посилати рятувальний загін. Але всі, хто повернувся з маршрутів, знесилені, загін формувати тепер немає з кого.

Як би там не було, нам треба негайно вирушати на базу. Швидко згортаємо наші палатки і виходимо в напрямі на озеро.

Стоїть на диво ясний і тихий сонячний день. На небі ні хмаринки.

Раптом здалека до нас долітає дивне гудіння. Воно йде звідкись знизу, з глибин льодовика, весь час наростаючи. Незабаром ми почули якісь глухі удари і гуркіт, що нагадує рокіт лавин. Але ні, це не лавини. Їх ніде не видно. А гуркіт, у міру нашого наближення до озера, стає все сильніший.

— Дивіться! Дивіться! — вигукує хтось.

Над величезними пасмами льодопаду, які закривають від нас озеро, підлітають, викинуті якоюсь титанічною силою, уламки льоду, з'являється густий сніговий пил. Потім лунає гуркіт, подібний до грому.

Залишивши коней з Куганбаєвим на морені, біжимо до правого схилу біля озера, піднімаємося на скелю і, приголомшені, зупиняємося. Озеро зникло. Ми протираємо очі, але картина та сама. Нема озера. Тільки в окремих місцях вода ще поблискує серед льодяних брил. Крижини вже не плавають, мов білі лебеді, — вони осіли вниз, і між ними видніється вологе мулисте дно.