Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 88

— Треба піднятися вище, — каже Вознесенський.

За цей час наші геологи остаточно освоїлися в горах і набрали вигляду справжніх альпіністів.

Але піднятися в розшуках окам'янілостей вище ми не можемо, заважає погода. Як правило, після обіду небо затягує хмарами і починає йти сніг.

Різноманітних камінців у нас і так уже багато, а геологам хочеться обов'язково привезти з собою зразки порід якщо не з самої вершини Хан-Тенгрі, то хоча б з гребеня, якнайближчого до вершини. І в цьому їм несподівано щастить.

Ми почали якось упаковувати зразки, а Вознесенський, скориставшись тимчасовим проясненням погоди, йде фотографувати. Незабаром починається звичайна симфонія: свист зірваних каменів і потім гуркіт їх падіння. І через кілька хвилин за палаткою ми чуємо збуджений голос.

— Володимире Івановичу! На допомогу!

Всі вискакують із палатки. Біля входу стоїть Вознесенський. В руках у нього кілька важких каменів.

— Візьміть, будь ласка, у мене ці камінці, — каже він, посміхаючись. — Повезло, знаєте. Фотографую вершину Хан-Тенгрі і раптом чую: на мене силиться каміння. Ну, думаю, амінь геологу Вознесенському. Не знаю — тікати чи стояти. І те й інше небезпечно. Поки я вирішував, брили впали зовсім недалеко від мене і розбилися на куски. Дивлюсь у бінокль, — снігова хмара під самою вершиною. Он, виявляється, звідки вони летіли. Якраз те, що потрібно.

— Справді, вам пощастило, Олексію Ничипоровичу, — відзначає Абрамович. — Тепер нібито все. Можна і відкочовувати звідси.

На другий день ми згортаємо табір і, нав'ючивши майно та колекції, спускаємося вниз.

Чотири години дня. Звичайно в цей час з верхів'їв вривається і дме вниз по коридору Інильчецького льодовика дуже сильний вітер. Пояснюється це різницею температур холодного повітря над величезними сніжно-льодяними покривами хребтів, льодовиків і нагрітого повітря в пониззях долини Інильчека. Вітер цей завжди з'являється на короткий час і швидко затихає. Ледве ми відійшли від Хан-Тенгрі, як він налетів навальним вихором, зриваючи зі схилів не тільки сніговий пил, але й цілі брили снігу. Борючись проти шаленого натиску вітру, караван повільно просувається по фірновому полю.

Раптом оглушливий гуркіт, немов залп важких гармат, розколов над нами повітря. Ми ясно відчули сильний поштовх, дрижання льодовика і слідом за цим різкий удар повітряної хвилі.

В очах у всіх німе запитання: що це?

Це була» гігантська лавина неймовірної сили. Ніколи мені ще не доводилося спостерігати щось подібне. Ось вона ще падає з третьої на захід від Хан-Тенгрі вершини висотою шість з лишком тисяч метрів. Здається, що рушиться і падає сама гора. Товщі снігу з страшенним ревом несуться каскадами, окутані клубами снігового пилу. Вони втягують у свій потік все більші й більші маси снігу, зносять їх зі схилу, безмірно збільшуючи і без того гігантські розміри лавини. Збиті куски льоду і каменю летять крізь снігову хмару, як осколки снарядів.