Читать «Борці за правду» онлайн - страница 40

На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.

У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п'ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка.

Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі.

— Це ж не буде зрадою ханові, - упевняла себе Марина. — Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива.

— Астарочко, голубонько… — припала Марина до своєї вірної служниці, - хочу глянути на милого!

— Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!

— Мені б хоч єдиним оком!

— Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити.

— Ах, ах, як славно! — аж заплескала в долоні Марина. — Зараз давай ножика і проріжемо намета!

— Тілько обережно, Газізю — спиняла циганка. — Помітить євнух — буде погано.

Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп'ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним… От він озирнувся раз і вдруге… Обвів очами навкруги і зник за наметами.

Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.

— Що тобі? Що? — Допитувала Астара, припавши до своєї господині.

— Як він постарів… Який він змучений!…

— Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!

— Ні, не сама втома відбивалася в його очах… — говорила Марина задумано.

— А що тобі здалося?

— Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила… Поки не бачила, мені було легше… Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити… Повинна розважити його… заспокоїти…

— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко… Забути його тобі пора!

— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?

— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!