Читать «Борці за правду» онлайн - страница 39

Хан увійшов у захистний, роскошний намет своєї жінки, вдаючи з себе байдужого до того, що було, і навіть веселого. Після привітання він сів на складену з подушок софу і хотів посадовити жінку собі на коліна, але Марина випручалася, сказавши, що раніше, ніж жартувати, вона хоче почути од хана, що саме сталося під Берестечком, бо од цього залежить те, чи бути їй надалі дружиною хана, чи мати його за ворога.

Отже я так і знав, Газізю, — почав Іслам, — що ти тут на мене ремствуєш, а проте я ні в чому не винний. Я розкажу тобі все, як було. Поляків було далеко більше, ніж татарів та козаків. Узброєні вони самопалами й гарматами, тоді як татари списами та сагайдаками; з козаків же половина мала у руках тільки коси. Як же було нам з поляками змагатися? До того ж у козацькому таборі зразу сталася зрада, а мої мурзи, побачивши ту зраду, подумали, що козаки навмисно піддаються поякам, щоб спільно з ними вигубити татарів.

Мурзів і охопив жах такий, що вони кинулися, хто куди, а за ними й уся орда. Невже таки ти, моя люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу?

Останні слова зробили на Марину вплив.

— Справді, - міркувала вона, — не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища.

Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.

— Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?

Хан трохи замішався, але почав викручуватись.

— Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.

— Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!

— Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.

Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.

— Ну, от бачиш, моя зоре ясна! — весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. — Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.

Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:

— Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана — він гроші тобі й так оддасть!

— Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.

Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, ях завжди, кал'ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив.