Читать «Борці за правду» онлайн - страница 42

Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.

Нарешті вона опам'яталася.

— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!

Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.

— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!

— Нудьга в'ялила мене, моя горлице… Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!

— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.

— І тільки?!.. — з мукою спитав він.

— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!

Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом…

— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?

— Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Українї й надалі.

— І ти ймеш йому віри?

— Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою… Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.

— Проклята доле! — скрнкнув з розпачем Богун. — Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш Марино — правда! Будь вона проклята та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!

Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заепокоювала. Але час не стояв… Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прййде до своєї Газізі… Що ж буде тоді?

Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держучи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору.

— Прощай же, моє серденько, — сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. — Мені не довго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий… Мине час небуття і я знову побачуся з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося!

— Де моє волосся? — зненацька спитала Марина.