Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 27

Проте аж такого зриву не сподівався ніхто.

Студенти, по-військовому зорганізовані, розклали свої намети на викладеному мармуровими плитами майдані біля підніжжя громіздкого й потворного за своїм архітектурно-скульптурним вирішенням монстра – пам’ятника Лєніну, оточеного чавунними фігурами муравйовських карателів, які цілилися з ґвинтівок у бік Софійської площі, а тепер – у голови дітей.

Голодуючі виклали свої вимоги Верховній Раді й особисто Леонідові Кравчуку, вимагаючи відставки Голови Ради Міністрів – вихованця Брєжнєва і Щербицького – Віталія Масола, повернення народові награбованого комуністичною партією майна, впровадження закону про військову службу на Україні, – і залягли на безтермінове голодування, яке в разі відхилення студентських вимог мало закінчитися смертю молодих героїв.

Мене пройняла тривога. Ще не зовсім усвідомлюючи важливості студентського виступу, я не міг змиритися з тим, що хтось, бодай один з цих незагартованих, випещених мамами діточок може віддати своє життя через комуністичного бонзу, яких багато: навіть якщо цей піде у відставку, то на його місце прийде такий самий, анітрохи не кращий… Не порадившись з друзями, я подався на площу, знайшов голову Української студентської спілки Олеся Донія і крізь сльози – бо сам маю дорослих дітей – почав його переконувати, що Масол не вартий життя хоча б одного студента. Олесь Доній з гіркотою поглянув на мене і мовив:

«Ми вас дуже шануємо, пане Іваничук, але як ви таке говорите, то краще йдіть геть від нас».

Засоромлений і, зрештою, до глибини душі вражений безоглядною рішучістю юнака, я подався в бік готелю «Москва» й зупинився недалеко пам’ятника, на постаменті якого донедавна був викарбуваний напис: «Этот памятник будет стоять вечно». Хтось із власть імущих, засумнівавшись, певне, в реальності такого пророцтва або злякавшись фашистського нахабства, закладеного в цій формулі (тисячолітній рейх, тисячолітній Третій Рим!), наказав збити напис, але ж бовдур із червоного граніту зостався і грізно поглядав на непокірну молодь, обіцяючи їй жорстоку помсту за непослух…

І в цю мить я згадав, що в юності, ще молодшим за Донія – вчився тоді в дев’ятому класі, – я вперше зрозумів, що більшовицька сила не вічна, що пам’ятники тиранам наш народ повалить сам, бо терор неминуче слабне від власної жорстокості. Господи, я ж сам був колись предтечею цих відважних юнаків і дівчат, які нині поставили намети в кінці Хрещатика. А нині зневірився?!

…То був час, коли мого брата засудили на п’ятнадцять літ каторги, а батько з матір’ю сушили сухарі, щодня сподіваючись депортації в Сибір. Я занехаяв навчання, в рідне село навідувався зрідка і дома ніколи не ночував, у коломийській квартирі теж почувався мов заєць під кущем. Цілковита безнадія діймала мою душу: більшовицька сила здавалась мені такою ж нездоланною, як оцей пам’ятник з гранітного моноліту (а ось уже третій місяць, після проголошення Акта Незалежності України, розбивають його відбійними молотками, ріжуть, колять – і таки знесуть, хоч і міцна зараза!), і ніщо вже не світило мені, і мої дитячі мрії стати полководцем або славним поетом – а ще я починав мріяти про кар’єру вченого, – все пішло з димом, і нічого доброго я вже не чекав від життя, керував мною хіба лише інстинкт самозбереження.