Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 28

Отак я йшов одного дня зі школи на квартиру, розчавлений жорстокою реальністю, і заступила мені дорогу могутня жіноча постать: була це пані Філясова з Воскресінець, мама мого однокласника Романа, вона була така тлуста, що в театрі на двох кріслах сиділа, проте обличчя мала приємне і молоде. Філясова взяла мене пальцями за підборіддя, підвела мою голову і сказала:

«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столітній дід. Ти чого похнюпився? Брат твій повернеться, і ти теж досягнеш в житті того, чого сам хочеш».

«Пропало все, – відказав я тихо, – тож така сила!»

«Нічого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну візьми і затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засміялася вона, коли мої пальці самі рознялися. – А бачиш! Так і вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».

Ці слова пані Філясової були моєю духовною опорою у всіх бідах, які довелося потім долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майдані Незалежності, я раптом зневірився? Чому мало що не став штрейкбрехером?

Я стояв і дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи її хрестом… Хтось потермосив мене за лікоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:

«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Лєніну.

«А ви його самі розвалите, – відказав я. – Кулак уже розтулився».

Останню конвульсію ув’ялого кулака я побачив буквально за кілька днів. Вождь українських комуністів Станіслав Гуренко, не усвідомлюючи того, що шкодить своїй рідній партії, почав організовувати форуми письменників-комуністів, учених-комуністів, учителів-комуністів, ветеранів-комуністів, протиставляючи їх народові, і саме в цьому був останній програш більшовиків: народ побачив їх укупі. Хай не подумає читач, що я вже аж так озлобився на своїх ідейних противників, що не бачу серед них жодної нормальної людини. Так не є. Серед комуністів було багато освічених людей, я ж із тим самим Станіславом Гуренком пробув три місяці в Нью-Йорку на XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН, і ми постійно вели дуже цікаві для мене розмови, які, звісно, не стосувалися політики. Але коли комуністи збираються разом, то це вже не освічені люди, а бузувірський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить відчужити від себе. З депутатами-комуністами Віталієм Ревою чи Олександром Морозом я наодинці мав би про що розмовляти, але коли вони всі збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя і смерть – це загроза не тільки нашій нації, а людству.

Отож Станіслав Гуренко нещодавно зібрав з’їзд письменників-комуністів – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», і на цьому зборищі, немов на лакмусі, проявилася реакційна сутність навіть таких людей, які за своє життя щось і зробили для національної культури: мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш національний гімн. Що тут ще можна сказати… А тоді, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища і сміху зібрав у палаці «Україна» немічних інвалідів Другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.