Читать «Благослови, душе моя, Господа!..» онлайн - страница 25

Богдан Левицький (Штраус) викладав після війни українську мову й літературу в середній школі № 1, колишній ґімназії. Його урок на тему «Інтермецо» М. Коцюбинського я запам’ятав слово до слова: працюючи потім у Щирецькій середній школі на Львівщині, я подавав цей урок за його «рецептом», і мене ставили в приклад усім мовникам району. Штраус швидко запримітив у мене літературні нахили, може, запам’ятав моє вторгнення в клас матуристів. Він опікувався мною аж до десятого класу включно: залишав після уроків і розкривав переді мною чари тичинівської поезії та прози Юрія Яновського. На уроках, коли вивчали Тичину, Штраус говорив учням: «Відкладіть підручники і слухайте те, чого в них немає. Вірш «Партія веде» вивчіть напам’ять дома, бо таке питання буде в екзаменаційних білетах. Це вам дасться легко: ритміка вірша така сама, що в «Лисі Микиті»… І десять уроків поспіль декламував нам поезії із «Сонячних кларнетів» і «Золотого гомону», аналізував поему «Сковорода», і тому я ніколи в житті не глузував з Тичини, в чому так радо вправлялися і вправляються ще й досі невігласи… Я був останнім випускником у Левицького. Він раптом помер після нашого випускного вечора, і я, йдучи за домовиною, повторював у думці напутні слова вчителя: «Література – совість народу, і доторкатися до неї треба чистими руками». Образ Штрауса пройшов через мої повісті «Сьоме небо» й «Місто» – це моя дяка йому за літературний хліб…

Можна б і далі характеризувати професуру Коломийської ґімназії, і кожен учитель заслужив би на добре слово. Коломийська ґімназія – то був останній навчальний заклад у Галичині, рівень викладання в якому без перебільшення можна назвати університетським. Чи дочекається наша освіта подібних педагогічних сил? Будемо сподіватися.

Я надто довго зупинився на розповіді про щасливі моменти нашого ґімназійного життя. І ще б хотілося розповісти про щось насправді радісне, бо ж було воно, було! Та довкола йшла війна – не на фронтах, фронтових боїв у Коломиї поки що не чутно було, – німці тут воювали в Шепарівському лісі, дострілюючи євреїв, і на єврейському кладовищі, де вже розстрілювали українців-заручників. За одного вбитого партизанами німця – тридцять жертв. Їх імена, виписані на червоних плакатах, щодня з’являлися на телеграфних стовпах, рекламних тумбах. Сотні й сотні наших хлопців, переважно сільських, знищили фашисти в Коломиї; найтяжчим прокльоном були тоді слова: «А щоб я твоє ім’я бачив на червоному плакаті!» А тому й донині не можу збагнути, як міг краківський Український центральний комітет домагатися в Гітлера дозволу на створення дивізії СС «Галичина», яка в той час, коли новостворена УПА виповіла німцям смертельний бій, стала на боці окупаційної армії.