Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 94
Тетяна Брукс
Джон, у незастебнутій куртці — поли і шарф розмаяло вітром, — летів щосили, осідлавши свого «коника» — снігохід останньої моделі. Ось і знадобився.
— Господи! Що сталося? — вигукнув Джон, влетівши за собакою досередини.
— Зі мною біда… — тільки й устиг прошепотіти Вайті.
Джон зрозумів, що між життям і смертю Вайті — лише банальні кнопки телефону: 911. Він швидко набрав номер.
Вертоліт із санітарами з’явився досить швидко. Закутного в теплі ковдри замерзлого старого доправили до лікарні.
Собаку, поки Вайті одужував, Джон узяв до себе. Але навіть коли Мортон був у лікарні, Таша прагнула перебувати поблизу. Вона красномовно скавуліла, щоби Джон брав її з собою, коли ішов провідувати старого. Потайки, наче двоє шпигунів, пробиралися вони через чорний хід у палату, щоб Таша могла переконатися, що з її Вайті все гаразд.
Отак під старість доля ще й всадовила старого Мортона в інвалідне крісло. Мабуть, у нього був неабиякий потенціал мужності. Адже всім відомо: кожному смертному Бог дає випробування по його силах. Не більше й не менше. Різні в людей сили, тому й випробування різні. Свій шлях треба пройти, винести, вистраждати і через це очистити душу. Але Господь не залишає людей без підтримки. Посилає на допомогу янголів. І тільки віра і любов дозволяють розпізнати їх у нашому житті.
Вайті зрозумів: йому самому не впоратися, тому став шукати притулок, який забезпечив би йому цілодобову увагу й медичну допомогу. Але як бути з собакою? Таша не зможе перебувати десь не з ним — про це навіть не йшлося…Місць, де можуть доглядати не лише за літніми й хворими людьми, а й за собаками, не багато. Та світ не без добрих людей — Вайті і Таша знайшли свій останній притулок. Вони стали мешкати в будинку людей літнього віку, дирекція якого, зачувши їхню історію, знехтувала існуючими правилами, й обох прийняли з розпростертими обіймами.
«Відтоді як я повернувся з лікарні, Таша завжди зі мною. Вона не відходить від мене ні на крок, — гордо розказував Вайті допитливим, сидячи у своєму керованому за допомогою різнокольорових кнопок інвалідному кріслі. — Напевно боїться, що я знову побіжу годувати зайців…»
* * *
Змахнувши непрохану сльозу, Джон підняв обличчя до неба.
Важкі сірі хмари накручувалися на величезний невидимий жезл, як солодка вата на паличку продавця. Схоже, насувалася буря.
«Господи… Спасибі… — прошепотів Джон. — Я зрозумів… Я все зрозумів…»
Раптом різкий порив крижаного вітру змахнув з голови шапку.
Джон нахилився, щоб підняти її, і побачив, що вітер змів сніг із надгробної плити і відкрив напис:
Натягнувши шапку на голову, Джон поспішив до виходу.
— Попрощалися? Уже йдете? — гукнув його сторож, співчутливо нахиливши голову.
— Так, дякую. На все добре, — прискоривши крок, посміхнувся йому Джон.
