Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 80

Я відрізала добрячий шмат від торта, поклала синові на тарілку.

— Ну от. А тепер слухай. Ти виріс. Мені не треба водити тебе в садок чи в школу, прати щодня штанці, сорочки, перевіряти уроки, ходити на збори. Ти до­рослий, розумний, упевнено стоїш на ногах. Правда ж?

— Ну…

— За чоловіком (бо його немає) теж не треба прати, прибирати, готувати йому і лаятися через те, що йому цікавіше варнякати за пляшкою з мужиками, аніж, скажімо, піти зі мною в філармонію на концерт. І хоча думка про заміжжя може змінитися, на сьогодні я від подібних зобов’язань вільна. Так?

— Так.

— У мене хороша робота, уважний син, друзі, хобі. Нарешті я можу присвятити час собі і робити те, що захочу.

— А чого ти хочеш?

— О-о-о! Я багато чого хочу. Наприклад, побачити світ. Побувати у Франції, Італії, Англії чи Японії. Хочу вивчити комп’ютер, а ще — навчитися грати на піаніно. Хочу зустріти свого чоловіка. Доброго, уважного і трохи романтичного. Хочу пестити онуків, теревенити з подругами. Хочу радіти життю…

— Та-а-к, мамо. Не знаю, як ти вчора відсвяткувала свій день народження, але я страшенно радий, що ти більше не нидієш і не впадаєш у паніку через якусь там зморшку і сиву волосину. Сподіваюся, ти поділишся зі мною секретом, як це тобі вдається, коли мені буде стільки, скільки тобі… Мам! Поділишся?

— Авжеж, звісно. Вибач, задумалась…

А й справді, що трапилося вчора? Чому мені раптом стало все’дно, скільки мені років? Хто були ті двоє чарівних чоловіків, які так скрасили мені вечір? І що ж такого дивного на тій фотографії, що не дає мені спокою?

— Ось, подивись, із отими двома я провела вчора вечір, — я простягла синові фотографію.

— Ну, ти даєш, мамо! Хто ж оті красені?

— Я не знаю, звідки вони… Ти нічого дивного на фотографії не бачиш?

— Наче ні. Мужики як мужики. Правда, красені, як із журналу. Ну, якщо на тебе, мамусю, такі звертають увагу, тоді зрозуміло, чого в тебе так різко піднявся настрій. Ти в нас і гарна і ще молода! — розсміявся Роман.— Тільки заміж за когось із них виходити не поспішай…

— Яке заміжжя, ти що? Тільки жити починаю! — підтримала я жарт.

Поговоривши з годинку про те про се, Роман став прощатися. Зачинивши за ним двері, я дременула на кухню і схопила фотографію.

На ній стояли троє, поєднавши свої келихи в тості «за любов». Посередині, абсолютно щаслива — я, праворуч — жагучий брюнет Анжело, ліворуч — лагідний Домінік. За спинами в чоловіків були якісь світлі плями, що нагадували… крила. Дефект плівки? Але чому тоді саме в цих місцях? Тінь? Але тінь зазвичай буває темною, а не світлою. Що воно таке?

І взагалі, що ж насправді сталося вчора в «Раю»?

Хто я, або Хай щастить!

Ради новой любви —

Той, что ждет впереди, —

Уходя — уходи…

(З пісні «Уходя — уходи», слова І. Рєзніка)

Чудовий теплий серпневий вечір, яких буває багато в Україні на початку останнього літнього місяця. Природа раділа погоді. Бо не знемагала від спеки, не застигала від холоду, а ніби комфортно розташувалася на травичці з цікавою книжкою, в якій написані долі людей, що гуляють у парку.