Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 78

Ми повернулися за стіл. Розповідь Анжело і музика справили на мене неабияке враження. Я почувалася дивно. Неначе сплю і водночас бачу себе збоку. Але в той же час я розуміла, що все це реально. Це ж мій улюблений ресторан — «Рай». Знайомі скатертини, штори й обличчя офіціантів…

«А й справді, — подумалося, — я ж нічого останнім часом не помічаю. У Наталки завжди такі гарні троянди. Я була в неї недавно, але не пам’ятаю — були у неї троянди чи ні? Може, й справді варто було поїхати з Олегом на берег? Заходом сонця помилуватися…»

— Ні.

Я подивилася на Анжело. Він пильно дивився на мене.

— Що «ні»? — здивувалася я.

Мій вродливець раптом посміхнувся і, простягнувши руку через стіл, накрив своєю долонею мою.

— Ти там, де ти й повинна бути. Там, куди ти хотіла піти в свій день народження. Хіба ні?

— Справді.

— Ти не повинна робити того, чого хочуть інші. Роби те, чого хочеш ти. Це так чудово, коли ти можеш займатися тим, що любиш.

— За це не гріх і випити, — запропонувала я, відчувши себе дещо напружено.

— Таки не гріх, — засміявся Анжело.

Ми випили, і поки насолоджувалися смачно приготованим кроликом у сметані з грибами, говорили про різні дрібниці.

На сцені з’явився оркестр, який грав тут, скільки існував ресторан. Я згадала про музиканта.

— Скажи, а хто був а той вродливий музикант?

— Це мій друг. Тобі сподобалася його музика?

— Дуже. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.

— Він незвичайний музикант. Дуже талановитий.

— А можна його запросити за наш за стіл? — поцікавилася я.

— Авжеж! Та он він саме йде до нас.

Він наближався до нас легкою ходою, ніби зовсім не торкався підлоги. На тлі білосніжного костюма — букет із темно-червоних троянд у руках.

— Із днем народження, Анфісо, — він вручив букет і представився: — Домінік.

— Дуже вдячна. Ви так чудово грали… — висловила я своє захоплення.

— Виключно для твого задоволення, — посміхнувся він трохи лукаво.

— Я так розумію, що з тобою, Домініку, ми теж давно знайомі. Ти ж звертаєшся до мене на «ти»?

— О, так… дуже давно…

— І як же я, невдячна, тебе не помічала досі…

— На жаль, не помічала, — картинно скрутно похитав головою він, і ми всі весело розсміялися.

Знову до столика підійшов офіціант із третім набором страв.

Чи то від випитого, чи то від того, що дива сипалися на мене як із решета, я перестала дивуватися тому, що відбувається, і вирішила за порадою Анжело робити те, що хочеться. Отож решта вечора, проведена в товаристві двох прекрасних співбесідників, здалася мені казкою.

Звісно ж, я помічала захопливі погляди чоловіків і заздрісні — жінок, але мене чомусь це більше не зачіпало. Зате тішило інше.

«Що саме?» — запитаєте ви. Та все. Абсолютно все. Гарне вино, смачні наїдки, галантні кавалери, музика, затишний інтер’єр, квіти.

Я була щаслива.

Єдине, що затьмарювало мій щасливий наст­рій, — це думка про те, що вечір закінчиться, і все забудеться, не залишивши в пам’яті й сліду.

— За любов, — виголосив Анжело.

І мої чудові співрозмовники, як по команді, підвелись і підняли келихи.

— За любов, — підтримав його Домінік.

— За любов, — сказала я, і всі три келихи зійшли­ся над столом, дзенькнувши кришталем.