Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 77
Тетяна Брукс
«І де ж це я у дрібницях грішу, цікаво…»
—… З чоловіком живе в гріху…
Мене охопила злість. «Дивні ви, хлопці. А якщо він одружуватися не бажає, то я що, взагалі ні з ким не повинна… а як же почуття, самі ж нагородили мене таким темпераментом…
— Це твоя недоробка, — лагідно насварив його «Шон».
— Та знаю. Мені було шкода ранити її. Вона боїться залишитися без чоловіка.
— Треба переконати, що це не її чоловік. Поки вона тримається за нього, я не можу дати їй
— Я розумію…
— Що ще? — пророкотав сивий чоловік.
Анжело зам’явся. Потім, вдихнувши глибше і ще нижче опустивши голову, вимовив:
— Вона не любить свій день народження.
— Що-о? Та як це можна?!— гуркотом грому відлунило у залі.
— Вона не хоче старіти…
— Так поясни цій невдячній жінці, що єдиний спосіб залишитися молодою — це померти. Вона хоче цього?!
— Гадаю, що ні.
— Думає він, — почав заспокоюватися «Шон». — Навчи бути вдячною за все, що вона має в своєму житті, адже багато хто не має і цього. Нагадай про тих, хто помер молодими. Покажи їй калік і схиблених. Поясни, що разом із віком вона отримує в подарунок щоразу новий день із новим світанком, сонцем, дощем, квітками. Зустріч із новою людиною, посмішки, почуття. Якщо вона не навчиться бути вдячною за це… до наступного року, що ж… залишимо її молодою.
— Господи, будь ласка, надай їй шанс!
— Я ж сказав — рік. І так довго терпів. Вона що, не розуміє, яким мізерним був шанс народитися? Сім більйонів душ боролися за право жити. А я віддав це життя їй!
І тут картина перед моїми очима змінилася. Увесь зал убрався в рожево-червоний колір. Я побачила, як хмари якихось пуголовків кинулися до яскравого пульсуючого кола, схожого на сонце. «Та це ж… сперматозоїди і яйцеклітина!» — здогадалася я.
У кожного «пуголовка» було… обличчя! Кожне було трішки схоже на моє… Вони мчали до яскравого кола, активно ворушачи хвостиками, розштовхуючи і переганяючи одне одного.
«А це хто? О, та це ж я!!! Ура-а-а… давай, дава-а-ай…»
Але раптом один спритник з нахабним хлопчачим обличчям проштовхався наперед і, грубо відтрутивши «мене», кинувся до мети. Він уже підплив до «сонця» і почав дуже швидко працювати хвостиком, щоби вторгнутися. Я заплющила очі і…
— Ні-і-і-і! — заволала я щосили. Розплющила очі. Серце билося, як скажене.
Анжело міцно тримав мене за талію. Він ласкаво подивився мені в очі, продовжуючи нашіптувати:
— Кожен день, кожна людина — це новий шанс. Шанс навчитися чогось і стати мудрішим. Побачити красу світу і стати щасливішим. Кожна нова мрія колись здійсниться, якщо в неї вірити. Якщо ти не побачила світанок сьогодні, ти не побачиш його вже ніколи. Буде інший день, інший світанок, інша квітка — але цей
Анжело майже поцілував мене у вухо і замовк. Замовкла й музика.
— Дякую, — прошепотіла я.
