Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 75

— Це вам. Від отого джентльмена.

— Що? Мені? Від якого? — аж підскочила я.

І тут побачила молодика, який прямував до мене впевненим кроком голлівудського красеня. Високий стрункий брюнет. Широкоплечий. Темне, не надто коротке, укладене в модному безладі волосся, палкий погляд… Ах!

— Із днем народження, вас, Анфісо. Дозвольте присісти? — наблизившись до столика, галантно запитав він.

«Хто він? І звідкіля знає, як мене звати, і що в мене день народження?»

Я ошелешено мовчала. А він, відставивши стілець, сів, не дочекавшись дозволу.

— Здивовані? А ми давно знайомі…

— Це що, Олег розстарався?

Я не зуміла приховати іронії. Подумала тільки, що треба поставити цього красунчика на місце і випровадити геть. Але у мене забракло сил це зробити. Нехай усі бачать… Молодий, десь років тридцять п’ять, не більше. Ні, це не Олег, навряд чи. Він, швидше за все, надіслав би якогось давнього приятеля.

Володар палких очей чарівно посміхнувся, проігнорувавши запитання, що крутилось на язиці.

— Та-а-ак… Ну гаразд. І що ж вам від мене потрібно?

— Річ у тім, що така жінка, як ви, не повинна залишатися на самоті у свій день народження.

— Он як? Вирішили скрасити мою самотність? З якого дива?

— Хоча б тому, що я зобов’язаний це зробити, якщо вже так вийшло.

У цей момент до столу підійшов офіціант. На таці в нього стояло замовлення. Усе було з розрахунку на двох.

«Цікаво, він сам за себе заплатить чи почепить на мене?» — Я трохи розгубилася.

— Не варто хвилюватися, наша вечеря оплачена.

І він усміхнувся відкрито й доброзичливо. Моя напруга випарувалася, наче вітер розігнав хмарки на небі. Фух — і нема!

Мені раптом і стало абсолютно все одно, хто оплатив вечерю. І як зреагує на мене чоловіча половина ресторану і так само — жіноча.

— Давай на «ти», — красень, налив у фужери шампанське.  — За тебе, Анфісо…

— Он як? Дивно. Мені здається, що я бачу вас, пробачте, тебе, вперше…

— Ти просто не помічала мене… — загадково прошепотів мій співрозмовник.

— Якщо я вип’ю шампанського, у мене завтра голова розколюватиметься, бо вдома бавилась коньяком… Не хочу змішувати напої…

— Це нічого. Я обіцяю, що завтра ти будеш почуватися прекрасно. Навіть краще, ніж сьогодні.

— Як ви… пробач, ти, можеш мені таке обіцяти?… Ну, гаразд, гуляти — так гуляти!… Зрештою, у мене ж справді день народження!

— Авжеж. За тебе.

І ми нарешті випили. Беручись до салату, поцікавилася:

— То хто ж ти? Як тебе звуть? Не можу ж я святкувати свій день народження з незнайомцем.

Салат виявився дивовижним, і я подумки похвалила себе за вибір.

— Ну… скажімо, Анжело… Гм, чудовий салат, правда ж?

— Анжело? Ти італієць? У мене ніколи не було знайомих італійців… Ти так добре говориш українською…

— Я володію багатьма мовами. Хай тебе це не бентежить.

— Добре, Анжело. Тож скажи мені все-таки, чому ти тут?

Але він не встиг відповісти. Мою увагу раптом прикувала сцена, на яку вийшов іще один молодик. Ефектний блондин з яскраво-блакитними очима і такою ж, як у Анжело, спортивною фігурою. Він дивився на мене не відриваючи погляду і захоплено усміхався.