Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 4

— Слухай, це не телефонна розмова…

— Тоді заходь до мене. Потеревенимо, згадаємо літа молоді…

— Я із задоволенням. Гаразд, завтра ввечері, о п’ятій.

— Чекаю.

Рая — русява блондинка з гарною фігурою. Великі сірі, старанно підведені очі. На мій погляд, може, трохи занадто, але нехай, приятелька ображається, якщо я щось зауважу стосовно її макіяжу. Отож мовчу, це зараз мене найменше хвилює.

Я вдаю щиру радість:

— Раєчко! Скільки ж часу ми не бачились? Скучила страшенно! (Господи, прости мені мою нещирість.) Проходь. Та давай одразу на кухню. Мабуть, голодна?

Кухня — якнайкраще місце для таких розмов. Дуже сприяє щирим сповідям. Розбовкаєш навіть те, про що й не збиралася.

— По чарчині?

Після третьої Райка розтанула й почала жалітися:

— Ти не уявляєш, Полінко, мій Ігор приревнував мене. І до кого б ти думала? До твого Олексія! Ну зробив він із мене декілька симпатичних фоток. Та й що? Ну телефонуємо одне одному… Так працюємо ж разом…

«Цікаво, невже вам не вистачає часу наговоритися на роботі?» — думаю собі, але не забуваю підливати в чарки — «за нас гарних».

Ой, справедливе прислів’я, яке застерігає: не кажи своїй подрузi… Але Раїса чи то не чула його, чи то випите робило свою справу, отож продовжувала:

— …Ну, ми ж не можемо на роботі теревенити про особисте. І взагалі, не про мене йдеться. Це я для Маринки старалася… — і прикусила язика.

Бісова Райка, мабуть, зовсім не петрає, з ким п’є і про що базікає.

— Уявляєш, чоловік її покинув, коли в них донька народилася — шість років тому, — і дременув до Ізраїлю. Жіночка стільки років сама, жоден мужик і на поріг не навідувався. А тут — Олексій. Його благовірна така… Ой… Ти вибач, Поліно. Це я про іншого Олексія, не твого, — белькотіла Раїса. — Щось я засиділася…

Вона спробувала підвестися на рівні. Але я рішуче спинила її.

— Сиди й не рипайся!

Зібрала всю свою витримку, згадала педагогічно-психологічну освіту і недбало кидаю:

— Та, заспокойся ти, Раю. Ми ж з тобою подруги як-не-як. Ну що то за чоловік, що у гречку не стрибає? Мені вже воно все’дно, але Вовку, сина, шкода. Чотирнадцять хлопцеві, не розбереться до пуття — все життя може шкереберть піти. А давай ще по одній? За дружбу… За справжню, жіночу…

Раїса, знаючи мою, м’яко кажучи, емоційну вдачу, дивиться на мене оторопіло, як кролик на удава, а я товчу своє:

— Та я вже давно не хочу нічого. Якщо він отій Марині потрібен — нехай. Певна річ, самій не солодко. А мені б поговорити з нею лише. По телефону… Ти, Раю, любесенька, телефончик напиши, га? Я нікому — нічичирк. У тебе ж донька росте? Ти ж хочеш, щоб вона щасливою була? Мужики — вони всі сволота, а ми, жінки, маємо одна одну підтримувати.

Цікаво, звідки в мене тоді такі думки з’явилися? Ні, точніше, не думки, а просто слова. Подумки я оту Райку «розмазувала по стіні», і мені навіть здалося, що вона прочитала все це в моїх очах. Вона повільно взяла ручку, яку я їй простягла, папірець і написала номер телефону. Я подумала: «Дай Бог, щоб це був той телефон, інакше я тобі…»

Тьху, жіноча солідарність… «Не кажи своїй подрузi…» Убила б…