Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 2
Тетяна Брукс
Трохи моторошно, але ще більше — цікаво: чому немає жодної душі довкола? Адже в будь-якому місті, навіть глибокої ночі, можна зустріти якогось перехожого. Хтось повертається із відпустки або відрядження. А хтось, веселенький, — з якихось гостин.
А закохані? Їх зустрінеш скрізь у будь-якому місті. Хоча вони завжди шукають потаємні куточки. Ось якась парочка в парку за деревом цілується. А ось іще одна — гріються собі в під’їзді біля батареї. А он — просто гуляють містом узявшись за руки, і дивляться навколо здивованими очима, наче вперше. Мабуть, усе здається їм казковим і гарним. Такі парочки зустрінеш уночі будь-де, тільки не в цьому місті…
А вікна? Зазвичай мені подобається вечорами розглядати освітлені вікна. Он сяє в когось ошатна люстра. А ось у цьому вікні штори — дивовижні! Гарно було б і собі такі пошити. Тільки не бордові зі сріблом, як тут, а темно-зелені, із золотом. Бо я полюбляю теплу зелено-сонячну палітру барв. Кольори життя.
А ось компанія на кухні… Гомонять собі, п’ють горілочку. «Немирівську з перцем», або «Хортицю»… Мабуть, зустрілися давні друзі, яких розкидало химерне життя. Або просто сусіда зайшов до приятеля хильнути по чарчині.
А о-о-он у тому вікні — молодесенька мати з немовлям. Не може намилуватися своєю кровиночкою… Ким-то воно буде?.. Може, всесвітньовідомим лікарем, котрий врятує сотні життів і винайде спосіб боротьби із раком? А може — просто вчителем у школі, якого обожнюватимуть діти? Або — талановитим художником…
Чомусь у цьому місті всі вікна наглухо закриті віконницями, і навіть найменший промінчик світла не пробивається. Невже всі вже давно поснули?
І лише якось раз наснилося, що я в цьому місті — вдень. Тепло й сонячно. Навкруги — юрмисько людей, барвисто вдягнених. Я тримаю на повідку двох своїх хортів — Онегу, вона колись жила в мене та загинула, і білого Лідера, який загинув разом із Онегою. Їхня смерть стала для мене пекучою втратою. Почасти це була і моя провина, і я завжди цим катувалася.
Та зараз я в цьому місті — настрій сонячний, як і погода. Радію, що нарешті бачу довкола багато людей. Саме нагода спитати в когось, як називається місто чи просто заговорити до перехожого. Але всі чомусь такі заклопотані, що на мене ніхто не звертає жодної уваги. І раптом…
Ні-ні, краще не приходити сюди вдень!
Я чомусь відчувала, що коли потраплю сюди знову (нехай навіть буде така сама чудова погода), це буде останній сон у моєму житті.
Тоді мені було 39…
Довелося починати своє життя спочатку.
Воістину, незбагненні шляхи Твої, Господи!
1
Шлюбне життя зазвичай багате на всілякі прикрощі. Я вже страх як втомилася від отих «сюрпризів» і вирішила покінчити з цим безкінечним марафоном брехні.
— Ну, і куди ж ти завіявся цього разу?
— Розумієш… У начальника на дачі світло вирубилося, тож треба було допомогти…
— А що, окрім тебе більше електриків не знайшлося?
— Та всі вже додому пішли. Ну я і…
— А чом ти так засидівся?
Знайоме? Коротше, так тяглося вже довго. І все це — після шістнадцяти років (як здавалося тоді, щасливого) спільного життя. Сама я брехати не вміла, отож досі довіряла усьому, що мені говорив Олексій, мій чоловік.
