Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 201

Двадцять років їхнього життя на фотографічному папері: розміри 9×12, 13×18, 18×24. Унібром, бромпортрет, глянсований і матовий папір. Перший щасливий рік їхнього подружнього життя: її зачіска — накручені кучері, яких тепер ніхто не носить, його піджак із набитими ватою плечима; худі щасливі обличчя. Ось її портрет, який він дуже любив: вони були тоді на Десні, Сергійкові минав другий рік: вона вийшла з води, з мокрого волосся збігала вода, краплі води світились на обличчі; її зніяковіла усмішка. Вона завжди всміхалась так, наче чогось соромилась. Сергійко дибав на своїх товстеньких ліжках, намагався втекти від неї. Ось фото, зроблене в п'яту річницю їхнього шлюбу: вона тоді вже гладко зачісувала назад волосся, так їй було до лиця. В тому році він захистив кандидатську дисертацію. Бігме, якими молодими вони були тоді… Фотографії з Ялти та Москви. Взимку в Ботанічному саду — поруч із нею Сергій на санках. Вона сміється, щось кричить в об'єктив. Сміється. Кричить. Останнє її фото — хвора, схудла жінка.

Він глянув на Сергія. Той скоса зиркнув на батька, відвернувся.

Костюк дістав із холодильника пляшку шампанського, поставив на стіл.

У передпокої задзеленчав дзвінок.

— Це, мабуть, Люда, — сказав Сергій. — Ти нічого не маєш проти?

— Ні.

Сергій пішов відчиняти двері.

Валя дивилась на фотографії. Як спотворює людей одяг. Той, що вважався колись наймоднішим. Вона вперше побачила молодого Костюка. Він був чужий. То був не Костюк, а лише перший несміливий ескіз Костюка. Чужа жінка поруч із ним. Якою вона була? Єдине, що розуміла Валентина, — це свою разючу несхожість із цією жінкою. Чужий хлопець, який дивився на неї спідлоба. Його син. Все чуже. На одній з фотографій у цієї жінки були сердечком намальовані губи. Валя не фарбувала губ. Їй стало гидко, бо не можна порівнювати себе з мертвими. З мертвими не сперечаються — вони завжди праві.

В кімнату ввійшла Люда. В синіх джинсах та чорному светрі вона здавалася зовсім тоненькою; і дитяча припухлість наче зникла з її обличчя. Біляве волосся було зв'язане на потилиці стрічкою. Вона уважно подивилась на Валентину, потім на фотографії, розвішані по кімнаті, Нарешті повернулась до Сергія.

— Сідайте до столу, — сказав чужим, дерев'яним голосом Костюк. — Повечеряємо,

Він розкладав прибори. Чомусь ніяк не міг полічити ножі — взяв два зайвих.

— Як ідуть ваші заняття? — спитала Валя Сергія.

— Спасибі, нічого, — сказав він.

— Ви граєте на роялі?

— Трошки.

Вони сіли так: Костюк — на те місце, де завжди сидів його батько. Ліворуч від нього сіла Валя, праворуч — Люда. Навпроти — син.

— Андрію Петровичу, — сказала Люда. — Ви мене візьмете до себе в клініку? Працювати?

— Ти в інститут не збираєшся?

— Ні. Дядько сказав, що як отримаю атестат, він більше мене не годуватиме.

— Звичайно, візьму.

— Ким?

— Машиністкою.

— Машиністкою? — здивувалася Люда.

— Працюватимеш коло машин. Апарат штучного кровообігу.