Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 195

Сергій подивився на батька.

— Буде вона, — сказав Костюк. — Наведи лад у хаті.

— Гаразд, — сказав миролюбно Сергій. — Наведу.

Яблуко дозріло, подумав Костюк. Тепер нам лишається сісти довкола самовара, розпалити в ньому дров'яне вугілля й вести всім товариством задушевні повчальні бесіди про добро й зло.

Завтра. Він подивився на годинник. Власне кажучи, завтра вже настало. Ми зустрінемося сьогодні.

Розділ 20

То було найкраще місто на світі: серед рожевих і попелястих земель, у півтонах Пониззя, в ранковій дрімоті в іржанні лошат (у базарні дні з усіх сіл тяглися сюди селянські вози) воно звисало над нерухомою зеленою водою Смотрича, на зламах каменю й землі, часу й історії. Воно було вгорі, в білястій куряві, в розпеченій на сонці мертвоті старих вуличок, над урвищем, над кам'яним каньйоном; усе вічне стояло на стрімчаку, на скелястих островах — руська брама, ратуша, вірменська дзвіниця, кафедральний костьол та фортеця, чиї гостроверхі башти нагадували здаля постаті татарських дозорців у хутряних малахаях; кам'яний щит Поділля — щит, який сотні років перебував не в українських руках. Усе бідне, злиденне, тимчасове тулилося внизу — серед зелені Карвасарів; тут ховалися старі дерев'яні будиночки, смітники, стежки в бур'янах, тут завжди стояло вогке повітря ущелини.

То був Кам'янець-Подільський, місто, в якому народилась і виросла Валентина. Вона любила своє місто тою сентиментальною старосвітською любов'ю, якої не може бути в індустріальних задимлених містах, великих людських конгломератах, де втрачається почуття кровної спорідненості людей, дерев, будинків і землі, де зникає почуття просторової дитинності й пізнавальності того світу, в якому ти існуєш. Батько її був професором педагогічного інституту, мати викладала музику в культурно-освітньому училищі.

Дивно, коли Валентина пригадувала Кам'янець-Подільський, перед її очима одразу поставали не мури фортеці з ядрами, що вгрузли в їхню припилюжену поверхню, не мости над Смотричем — пам'ять її дитячого ляку перед висотою, навіть не її затінена вуличка в Новому місті, де, крім винної крамнички, в якій продавали колгоспне виноградне вино, та будки шевця, ніяких пам'яток культури не було. Валентина перш за все згадувала ту жінку, яка щодня проповзала перед їхніми вікнами: це була стара жінка, що зберегла залишки колишньої вроди, дуже охайно завжди одягнена, з гладко зачесаним чорним колись волоссям. У жінки було паралізовано ноги. Казали, що під час громадянської війни вона була медсестрою й що тоді, в якомусь бою, її тяжко поранило в хребет — і відтоді паралізувало ноги. Ще оповідали якусь дуже романтичну історію, ніби на Карвасарах живе старий, котрий колись любив цю жінку, і нібито десятками років вони, живучи в одному місті, ухиляються від зустрічі; а живуть самотиною. Жінка посувалась по місту в дивовижний спосіб — за допомогою двох невеличких лавочок: на одній сиділа, другу ж переставляла — й підтягувалась до неї на руках, переносячи тягар безвільного тіла. Відтак брала вільну лавочку — й переставляла її. Валентина з острахом дивилась на цю мовчазну (ніколи не бачила, щоб вона з кимось розмовляла) жінку, на обличчі якої завжди була нерухома маска байдужості й погорди.