Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 183

— Облишмо Достоєвського літературознавцям. Ви поставили багато запитань одразу, Джоне, і на них існують різні відповіді. Є випадки, коли ми не поспішаємо. Не можемо поспішати. І правильно чинимо. І в цьому наша сила. Взяти хоча б пересадки серця. Хіба це гонки на стадіоні? Ми робитимемо пересадки. Я ось-ось маю зробити трансплантацію. Але ми не могли одразу зважитись на таку операцію на людині. В нашій країні, на відміну від Штатів, заборонені експерименти над людиною. А в інших випадках нашу повільність чудово пояснює таке слово: головотяпство.

Він не знав, як перекласти його по-англійськи. Сказав по-російськи: головотяпство.

— Гольовотяпствоу, — ледве подолав це слово Бойн.

— Де-не-де у нас іноді сидять дурні, що не розуміють, які величезні можливості відкриває наша соціальна система, — вів далі Костюк. — Дехто воліє мати замість наукового апарату апарат бюрократичний. Це наша давня хвороба. Першим її розпізнав Ленін. Він перший поставив діагноз і перший дав нам зброю проти цієї хвороби. І ми її подолаємо. Вам тоді буде дуже важко.

— Яка ж це зброя?

— Правда. Правда у великому й малому.

Поступово розмова зійшла на спеціальні теми, пов'язані з трансплантацією. Бойн витяг зі своєї сумки металічну касету з кіноплівкою й подарував Костюку. Це був вузькоплівковий кольоровий кінофільм про одну з трансплантацій, проведених Бойном.

Пізно ввечері Костюк відпровадив Бонна до готелю «Дніпро». Він любив ту годину, коли сутінки вже лягли на місто, а ліхтарі ще не позапалювалися і Хрещатик здавався темно-синьою долиною, дно якої прокреслювали червоні й білі вогні автомобілів. На Хрещатику було багатолюдно — майже так, як буває влітку, коли починається Велика Вечірня Гулянка.

— Неймовірне місто, — сказав Бойн, коли вони вже стояли коло входу до готелю. — По головній вулиці можна їхати зі швидкістю 40 миль на годину. В повітрі є кисень і відчуваються пахощі ріки. Ніхто нікого не грабує, не стріляє й не будує барикади. Ви живете в щасливому місті, Ендрю.

Розділ 19

Кожен день тепер тягнувся для Максимова нескінченно довго. Все йото життя полягало в очікуванні, й він ждав, коли його повезуть в операційну. Це могло статися вранці, вдень чи вночі, сьогодні чи через місяць — залежно від того, коли в клініку привезуть донора. Максимов чуйно прислухався до всіх звуків навколишнього світу — до шуму автомобільних моторів на вулиці, до кроків і голосів у коридорі, до рипу дверей. Тепер Максимов був у палаті сам. Його ізолювали, боячись інфекції. Медсестри й лікарі заходили до нього тільки в масках. Максимов погано спав по ночах, хоч йому регулярно й давали седуксен: сон час од часу обламувався, наче тонка крига, якою тільки-но вкривається поверхня ріки; Максимов виринав зі сну, але не в ранкову ясність духу, а в болісну, повільну драговину тривоги: це була та довга нічна година, коли не витримують серця, коли вмирають люди й коли навіть найсильніші стають безпомічними, залишаючись на самоті з чимось безжальним і всеосяжним — з тим, що не має й не може мати людських вимірів: наодинці з собою й наодинці з нескінченністю матерії. Потім він, аби не втратити свідомість від думки про нескінченність, примушував себе зімкнути повіки, й перед ним знову й знову прокручувався знайомий сюжет: у хмарах, у півсні, у грізних передчуттях — стадіон, на якому має відбутися — що? матч життя чи матч смерті? І треба виграти цей матч, що б там не було — виграти. Це його останній матч у житті, а останні матчі треба вигравати, з поля не можна йти переможеним. Він сидів у роздягальні, поправляв гетри, натягував синю майку з восьмим номером, а потім ішов на поле. Інколи йшов сам, часом його вивозили на поле в каталці, як везуть хворих в операційну. Часом йому ввижалось, що на полі сніг по коліна, він сам на порожньому стадіоні, але треба грати, треба виграти, й він, задихаючись, бігає по тому снігу, провалюючись, падаючи, біжить за м'ячем, чуючи замість гомону трибун свист завірюхи. Інколи йому здавалось, що в нього немає ніг — нібито він виїжджає на поле на дерев'яному візку на чотирьох коліщатках, руками відштовхуючись від травника. Він один такий у команді, інші гравці — молоді й здорові, бігають за м'ячем, аж земля трясеться, а він тільки плутається в них під ногами. Аж ось м'яч потрапляє до нього, і поблизу нікого нема, а попереду — ворота. Він нервує, метушиться, підштовхує м'яч візком — швидше, швидше, це його єдиний шанс забити гол, швидше, поки не наздогнали захисники. Та чи забив він той м'яч у ворота — так і не знає… Часами той стадіон — як концтабір: оточений колючкою й освітлений прожекторами; лежать на тому стадіоні тисячі м'ячів — новенькі, з людської шкіри; і кожен удар по такому м'ячу — це удар по людині, по її живому тілу, по незахищених місцях, це удар по самому собі; а табірний гучномовець хрипить: грайте, паршиві свині! Грайте! Ви хотіли грати — тож грайте! Лише зрідка він вибігав на поле, заросле білими ромашками, кожна квітка — з золотою серцевинкою, від якої, як від сонця, біжать навсібіч сліпучі пелюстки-промені; поле, по якому несила ганяти м'яч, бо можна зім'яти квіти. Поле для кохання, не для футболу.