Читать «Бандити» онлайн - страница 8

– Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться, – казав Кажан далі.

Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав.

– Інші, може, вже й розплатились, – кинув він. – Та й мене не забувай, бо не один ти тут.

Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.

В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.

– Хло-о-пці! – нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки:

– Хто там такий?

– Це я, Ванько Петренячий, – долетіло з гущавини і забулькотіло по воді.

– Чого тобі треба? – знову запитав дячок.

– Та їсти приніс.

Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, – аби наїстися. Кажан уперед дивиться, – очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати.

– Це Килина сліпа прислала, – казав хлопчик, оддаючи клуночка. – Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали.

Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати!

Їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав:

– Мало.

– А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, – не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали.

– А не бачив, скільки їх? – спитав Кажан.

– У нас двоє стоїть… Книжку мені подарували… а далі ще кільканадцять.

– А довго вони тут будуть, не чув?

– Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть… А може й ні!

Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і – мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.

– Дядю, чого ви так зблідли? – спитав хлопчисько.

Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.

– Діду Кудря, де ви є? – проскиглив він жалібно.

Дивиться – у Кажана знову обличчя почервоніло.

– Так ти не сам прийшов? – зідхнув з полегшенням Кажан.

– От ще дурне! Чого ж ти не сказав? – кинув дячок і подивився в гущавину: – Чого ви прийшли, діду?

– Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти.

– Ну?

– Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!

Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають».

ДІд Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував:

– Дивлюсь – хлоп'я біжить до очерету. Я за ним. Міркую – безпремінно до них. А як догнав – призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.

Ще раз пожалів, що на корчах стояти прихопиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині.