Читать «Бандити» онлайн - страница 11

– Куди ви мне призвели? – раптом сказав Кажан.

– Призвели? – розгублено спитав Нечипір.

– Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.

– Якби знати про амнестію. Як воно… ну?..

– Мабуть, помилують, – кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.

– Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх.

Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.

Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.

Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет.

Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.

Замовкла вже й балабайка.

І чує тут дячок напружений голос:

– Нечипоре!

– Що таке? Я тебе слухаю.

– Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? – говорить Кажан.

– Про що? Кому?

Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути».

А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було – ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах.

От простягло руку…

…Ой! – розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.

Промайнуло в голові: «любов»…

…А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров'ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка… Потім і її не стало.

…Шарудів очерет.