Читать «Бандити» онлайн - страница 10
Хвильовий Микола
Але ж…
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду – тому так тепло стало йому.
А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду.
Кумкали жаби, і знову рипів деркач.
Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смішно» – пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.
Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши:
– Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям.
Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням.
Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось.
– Що ти говориш? – сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.
– Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як…
– Жалієш, що пішов з нами? – спитав дячок.
– Якби не втік тоді, – казав далі Кажан, не відповідаючи, – то, може, призвів би до діла хазяйство… Год мій одпустили… Да.
Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно.
– От, скажемо, луки… Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода – треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть… Він дасть…
Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький.
– Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл – от тобі й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
– Це ти в Германії, в пліну?
І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: – «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.
А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:
– Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!
Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.
І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», – метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».