Читать «Бандерівка» онлайн - страница 59

— А ви давно тут?

— Позавчора привезли вранці.

Питати «за що?» здавалось Богдані безглуздо, вона розуміла, що ні за що, так само, як і її. Від того, що поруч є інша така ж жінка, ставало трохи спокійніше.

— Як вас звати?

— Іра.

— Мене Богдана. Ви теж журналістка?

— Так. Знімала в Щасті, в Донецьку. А тут не вийшло.

— Вас вже допитували?

— Якщо це можна назвати допитом, — усміхнулася вона. — Мене спочатку замкнули в кімнаті в адміністративній будівлі. Десь тут, неподалік, в якомусь селищі. І проводили зі мною роз'яснювальну бесіду. Говорили, що я їхня гостя!

У неї знову вирвався смішок.

— Яка гостя, якщо я сиджу під замком? Потім просто погрожували. Розповідали про хімічну зброю, яку нібито використовує українська армія, зарізаних дітей. Мовляв український військовий іде вулицею, хапає першого ліпшого мирного жителя і розпорює йому живіт. Труп — в одну сторону. Кишки — в іншу. Я просто слухала, нічого не відповідала. Потім перевезли в цей підвал.

Вони помовчали.

— Я навіть не змогла нікому повідомити, — важко зітхнула Богдана.

— Нічого, скоро канал почне шукати. Вони займаються цим питанням, якщо журналіст не виходить на зв'язок.

— Я не за завданням. Я звільнилася перед виїздом.

Час у темряві тягнувся дуже повільно. Сонячні промені не потрапляли в підвал. Тільки з коридору, з-під дверей, продіставалося світло від тьмяної лампи. Зрідка чулися низькі чоловічі голоси.

Богдана встала і пройшлася по підвалу. Він був невеликий, приблизно три на три метри. Але тут же відчула слабкість і знову сіла на стілець. Тривога всередині, як чорна діра, висмоктала з неї всю енергію.

Минуло кілька годин, як здалося Богдані, і її повели на допит. У сусідньому приміщенні того ж підвалу їй направили в обличчя промінь ліхтаря, і високий чоловік у чорній майці і татуюваннях, брязкаючи зброєю, почав ставити їй питання. Розмова записувалась на камеру. Питання були про Правий сектор і Яроша. Богдана нічого не знала.

— Яку ти інформацію збирала?

— Ніяку! Я не на роботі, я їхала до чоловіка.

— Докладно розкажи весь свій шлях, як ти їхала, де була?

— До Луганська на потязі, потім пройшла до центру міста, там мені підказали, як проїхати до кордону, я сіла на попутку і доїхала до митниці. Усе!

— З ким розмовляла? Кому телефонувала в дорозі?

— Та ні з ким! Нікому не телефонувала, тільки чоловікові! У вас є мій телефон, ви можете перевірити!

— Не хвилюйся, перевіримо!

— Перевірте також, що я займалася модою, ніякої політики!

— Не вказуй, що нам робити!

Чоловік схопив її за волосся і потягнув голову донизу. Богдана закричала.

— Вимкніть камеру! — крикнув допитувач.

Через секунду після того, як зйомка зупинилася, той же голос сказав:

— Принесіть ніж!

У Богдани захопило подих.

— Не треба, — сказала вона й заридала. — Я, справді, нічого не знаю! Я все розповіла!

Він грав ножем у неї перед очима.

— Я клянуся вам! Я звичайнісінька дівчинка! Я їхала до чоловіка! Я опинилася тут випадково! — серце колотало так, що голос її переривався.

Він полоснув їй ножем по майці, розпоровши її знизу доверху. На кілька секунд Богдана відключилася. Вона прийшла до тями, коли її вже тягли назад в першу кімнату. Знову посадили на той самий стілець. Богдана віддихалася, стиснула голову руками, намагаючись вгамувати біль.