Читать «Бандерівка» онлайн - страница 58

— Це що? Ви журналіст? — він витягнув її прес-карту.

— Так, — від його тону Богдані раптом стало не по собі.

— Інформацію тут збираєте?

— Ні! Я в особистих справах, по сімейних їду!

— На Майдані стояла? — хлопець несподівано перейшов на ти.

— Я... так, стояла...

— Камені, коктейлі Молотова в Беркут кидала?

Богдана мовчала.

— Затримана! Підемо, поговоримо, — він взяв її за лікоть.

— Не маєте права! — Богдана спробувала вихопити руку.

Тут же підбігли ще двоє чоловіків у військовому і, без церемоній, схопили її і валізу. З розкритої валізи посипалися речі. На асфальт випала футболка з Бандерою і розпласталася на ньому яскравою отруйною квіткою. Митник повільно підняв її.

— Так ти бандерівка! — він посміхнувся і похитав головою.

— Бандерівка! — крикнула жінка у черзі.

— Спіймали бандерівку, тварюку! — понеслося далі в натовп. — Тримай її, суку!

Її швидко повели до закритої машину і відібрали телефон. Біля дверцят до неї підскочив повний чоловік у цивільному з перекошеним обличчям і заволав на вухо: «Я б тебе сам особисто вбив, фашистська мерзота! Коли тебе відпустять, я тебе зловлю і втоплю в річці!» Його відштовхнули, Богдані наділи на голову мішок.

— Будь ласка, — вона заплакала. — Це непорозуміння. Я їду до чоловіка в Росію. Я просто звичайна дівчина, подивіться на мене! Я нічого не зробила! Я навіть сповна не розумію, що тут взагалі коїться! Благаю вас, ви ж усі нормальні люди! Я вам в дочки приходжусь! Ви ж самі знаєте, що так не можна. Це не по-людськи! Будь ласка, відпустіть мене!

Ніхто нічого не відповідав їй.

— Подумайте, що ви робите? Це ж злочин! Нас просто нацькували один на одного, як собак, змусили ненавидіти. А ви схопили дитину і раді! Я звичайна киянка, як тисячі й мільйони інших. Я не фашистка, не нацистка, не бандерівка! Це все міф, придуманий для того, щоб ви нас ненавиділи, щоб була війна. Хіба вона вам потрібна?

— Помовч! З тобою поговорять, коли треба, — озвався один.

— Можна мені зателефонувати чоловікові?

— Ні!

Богдану тіпало. Руки й ноги ходили ходором. Коли її висаджували з машини, вона відчула, що не може йти. Тоді чиясь лапа залізною хваткою взяла її за плече і потягнула вперед, вона ж і утримувала в повітрі, коли у Богдани запліталися ноги, або вона спотикалася. Через кілька метрів він зупинився. «Голову!» — крикнув чоловік. Богдана не зрозуміла. Їй різко нахилили голову, і холод і вогкість підвалу пахнули їй в обличчя. За барки її звели по сходах і посадили на стілець у кутку.

— Ще одна шпигунка прибула! — гаркнули поруч.

— Попалася? Ну нехай посидить, подумає!

Мішок зняли. Коли чоловіки пішли, Богдана оглянулась. Біля правої стіни на широкій лаві сиділа жінка. У темряві не було видно її обличчя.

— Що вони зі мною робитимуть? — запитала Богдана.

— Допитуватимуть, — відповіла та глухо.

— Бити будуть?

— Не знаю. Будуть погрожувати, морально тиснути.

— Вони... зґвалтують мене?

— Звідки я знаю, мене поки не ґвалтували.