Читать «Бандерівка» онлайн - страница 55

* * *

Уранці Богдана відвезла Харлея Кості. Усю дорогу він тихенько скиглив і терся мордою об її долоньки.

— Пробач, що я їду, — шепотіла йому на вухо Богдана. — Ти найкращий пес на світі. Це не через тебе. Я дуже не хочу тебе лишати. Просто мені зараз потрібно їхати до Саші, розумієш? Я його кохаю. І тебе люблю, дуже-дуже. І ми скоро приїдемо, знову обіймемо тебе і будемо грати.

Собака дивився їй прямо у вічі.

— А зараз ти побудеш з Костею. Ти ж пам'ятаєш його? Він дуже хороший! Тільки якщо він буде тобі всяку гидоту пропонувати пити — не пий, будь ласка!

Вона міцно обняла собаку, той вирвався і почав облизувати їй обличчя.

— Ой-ой, не треба, перестань так робити, малюк! — вона розсміялася.

Прямого поїзда Київ — Волгоград не було. Був маршрут через Краснодар. Але на ньому в дорозі губився майже цілий день. Набагато швидше було доїхати до кордону з Росією і там пересісти на автобус. Найзручнішим місцем для цього був Луганськ. От тільки зараз на території Луганська велися воєнні дії.

Однак, війна не лякала Богдану. Якраз навпаки, їй дуже хотілося побувати в гарячій точці! Ще в університеті вона уявляла, як буде виходити на зв'язок з полів бою, вести онлайн трансляції із захоплених терористами будівель. Побувати в Луганську зараз було мрією кожного амбітного журналіста, і Богдани в тому числі. Раз поїзди туди ходили, а мирне населення залишалося, отже, не варто піддаватися істериці. На всяк випадок Богдана взяла з собою посвідчення журналіста.

Задуха в потязі була нестерпна, народу було зовсім мало. Під мірний стукіт коліс Богдана намагалася читати книгу. Але зосередитися їй вдавалося погано. З одного боку на телефон сипалися смс-ки від Саші з проханнями залишатися в Києві; з іншого боку — пара підлітків біля вікна навпроти базікали без угаву.

— Слухай, а якби прилетіли інопланетяни і сказали, що вони з добрими намірами, ти б їм повірив?

— Ну не знаю, може і повірив.

— Тобто ти б ходив підтримував їх на мітингах, голосував би за них?

— Дивно якось, не знаю.

— Вони б організували свою ІНР у нас на планеті, оголосили б себе незалежними...

Богдана вирішила вийти в тамбур, щоб подихати свіжим повітрям. Простирадло і подушка під нею були вже мокрими від поту. У тамбурі від вітерця ставало легше. Зайшли двоє чоловіків за п'ятдесят, дістали пляшку горілки і почали розливати по чарках.

— Ти навіщо їдеш? — запитав один іншого.

— Та за тещею, у Київ треба забрати. Сама інвалід — не може.

— А я сім'ю вже перевіз, їду деякі справи владнати. Бізнес у мене там був. Ресторан. Усе життя в нього вбухав, а тепер ось закрив. Карпи золоті в акваріумі плавають, що тепер з ними робити, подохнуть... Так і розграбують...

— Гаразд, давай цокнемось!

— Ну що, нехай здохнуть ці толерасти-сепарасти, не бачити їм сексу до самої смерті! Будьмо!

Вони залпом перекинули чарки.

Уночі на кордоні з Луганською областю поїзд зупинили. Перевіряли, як на митниці з іншою державою. Богдана у вікно бачила, як трьох хлопців висадили з вагона і кудись повели. Всі троє через спеку були без футболок, грали накаченими м'язами. Певно, вид їх натренованих тіл і зацікавив людей у формі. Богдана проводила їх поглядом, поки вони не зникли в темряві.