Читать «Бігуни» онлайн - страница 6

Як можна було виснувати з наших занять, ми збудовані зі щитів і зброї, ми — міста, що вся їхня архітектура — то оборонні мури, башти й фортифікації; ми — держави бункерів.

Усі тести, співбесіди й експерименти ми проводили одне з одним, і після третього курсу я вже могла назвати свою болячку; це було наче відкриття власного таємного імені, яким покликають до ініціації.

Я недовго працювала за фахом. Під час одного з виїздів, коли я підробляла покоївкою, почала писати книжку. То був роман, який можна брати з собою в дорогу, читати в потязі, я писала його ніби для себе. Книжка-тартинка, яку можливо проковтнути враз, не розжовуючи.

Я вміла відповідно зосередитися, на якийсь час ставала велетенським вухом, що наслухало шелести, шурхоти й відлуння, далекі голоси, що долинали з-за якоїсь стіни.

Але я ніколи не стала справжньою письменницею, чи, краще сказати, письменником, бо в чоловічому роді це звучить якось солідніше. Життя мені завжди вислизало. Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. Тільки-но мені вдавалося його вистежити, воно відразу переходило на інші позиції. Я знаходила лише знаки, щось наче надписи на корі паркових дерев: «Я тут був». У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість.

Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці. З тієї письменницької пивниці видно лише ноги перехожих, чути стукіт підборів. Іноді хтось зупиниться, щоб нахилитися й зиркнути всередину — тоді можна побачити людське обличчя і навіть перекинутися кількома словами. Проте розум переймається своєю грою, що діється тут-таки, у нашвидкуруч накресленому паноптикумі, він розставляє фігурки на провізоричній сцені: автор і герой, оповідачка й читачка, той, хто описує, і та, яку описують; стопи, черевики, підбори й обличчя раніше чи пізніше стануть частиною цієї гри.

Я не шкодую, що вподобала собі це незвичайне заняття — я не підходила на роль психолога. Не вміла пояснювати, проявляти в темній лабораторії чуттів родинні фото. Чужі звіряння — вони часто наводили на мене нудьгу, що я визнаю з жалем. Кажучи щиро, мені часто хотілося обернути навспак наші стосунки і почати розповідати пацієнтам про себе. Я мусила пильнувати, щоб не схопити співрозмовницю за рукав і не перебити її на півслові: «Та що ви кажете! А я це відчуваю цілком інакше! А мені що наснилося! Ось послухайте...». Або: «Та що ви знаєте про безсоння? І це ви називаєте нападом паніки? Не жартуйте. Той, що в мене трапився нещодавно, оце було...».