Читать «Бігуни» онлайн

Ольга Токарчук

Бігуни

Бігуни

Я є 

Мені кілька років. Я сиджу на підвіконні, довкола мене розкидані іграшки, вежі з кубиків, ляльки з виряченими очима. Вдома темно, повітря в кімнатах поволі стигне, пригасає. Нікого нема; всі пішли, зникли, чути ще їхні приглушені голоси, шурхоти, відлуння кроків і далекий сміх. За вікном — порожнє подвір’я. Темрява м’яко спливає з неба. Осідає на всьому, ніби чорна роса.

Найбільше болить від безруху: густого, видимого — холодної сутені й слабкого світла натрієвих ламп, що в’язне в темряві за метр від свого джерела.

Нічого не відбувається, наступ мороку гамується перед дверима дому, весь той гамір сутені вщухає, творить густий кожух, як на вистиглому молоці. Обриси будинків на тлі неба розтягуються в нескінченність, поволі згладжуються гострі кути, виступи, карнизи. Зі світлом відходить повітря — вже нічим дихати. Морок просочується крізь шкіру. Звуки згорнулися в собі, втягнули очка, як равлики; оркестр світу пішов, розчинившись у парку.

Цей вечір є кінцем світу, я намацала його зовсім випадково, граючись. Виявила його, бо мене на мить лишили саму, не допильнували. Зрозуміло, що я втрапила у пастку, я впольована. Мені кілька років, сиджу на підвіконні, дивлюся на охололе подвір’я. Погасло вже світло в шкільній кухні, всі пішли. Бетонні плити двору просякли темрявою і щезли. Зачинені двері, засунуті штори, опущені ролети. Я хотіла б вийти, але нема куди. Лише моя присутність набуває виразних обрисів, що тремтять, вібрують. Це боляче. Вмить мені відкривається правда: вже нічого не вдієш — я є.

Світ у голові 

Перша моя подорож була крізь поля,— пішки. Довго ніхто не помічав моєї відсутності, тому мені вдалося зайти доволі далеко. Я пройшла весь парк, а далі — польовими путівцями, крізь кукурудзу й вогкі, всіяні лататтям і посічені меліораційними каналами луки — до самої ріки. Зрештою, ріка все одно була присутня повсюди у цій низовині, підтікала попід килимом трав, облизувала поля.

Видершись на охоронну дамбу, я побачила рухому смужку — дорогу, що вибігала поза кадр, поза світ. І якщо комусь пощастило, він міг розгледіти на ній барки, пласкі великі човни, що сунули в обидва боки, не зважаючи на береги, дерева, людей, що стояли на насипі й, певно, були для них лише несталими, не гідними уваги орієнтирами, свідками їхнього Граційного руху. Я мріяла, коли виросту, працювати на такій барці, а ще краще — стати самою баркою.

То не була велика ріка — всього лише Одра, — але й я була тоді малою. В ієрархії річок Одра посідала, як я довідалася згодом, хоч і скромне, а все-таки помітне місце, така собі провінційна графиня при дворі королеви Амазонки. Мені, однак, її було цілком достатньо, в моїх очах вона здавалася велетенською. Пливла, як хотіла, здавна нерегульована, схильна до розливів, непередбачувана. В деяких місцях біля берега вона натикалася на якісь підводні перешкоди, і тоді у воді виникали вири. Пливла, дефілювала, заклопотана своїми цілями, що ховалися за горизонтом десь далеко на півночі. На ній годі було зупинити погляд, вона тягла його за обрій, аж до втрати рівноваги.