Читать «Бігуни» онлайн - страница 5

Коли ми запускали пацюків у лабіринт, завжди знаходився один, чия поведінка заперечувала теорії і легковажила нашими хитромудрими гіпотезами. Він спинався на задні лапки, байдужий до нагороди в кінці експериментальної траси, і, зневаживши рефлекс Павлова, роздивлявся нас, а потім завертав назад або брався неквапом вивчати лабіринт. Шукав чогось у бічних коридорах, намагався привернути до себе увагу. Пищав, дезорієнтований, аж доки дівчата, всупереч правилам, не виймали його з лабіринту й не брали на руки.

М’язи мертвої розтягнутої жаби скорочувались і випрямлялися в ритмі електричних імпульсів, але так, як ще не було описано в наших підручниках: вони подавали нам знаки, кінцівки робили виразно погрозливі й насмішкуваті жести, розхитуючи віру в механічну невинність фізіологічних рефлексів.

Нас тут навчали, що світ можливо описати й навіть пояснити за допомогою простих відповідей на розумні питання. Що він у своїй основі безвольний і мертвий, що ним керують доволі прості закони, які треба з’ясувати і викласти — найкраще за допомогою діаграм. Від нас вимагали експериментів. Формулювання гіпотез. Доведень. Нас посвячували в таємниці статистики, вірячи, що її мовою можна досконало описати всі засади світу і що дев’яносто відсотків — це важливіше, ніж п’ять.

Але сьогодні я знаю одне: той, хто шукає ладу, повинен уникати психології. Хай краще обере фізіологію чи теологію, тоді матиме принаймні солідний фундамент у вигляді чи то матерії, чи духу. Не послизнеться на психіці. Психіка — то дуже непевний об’єкт досліджень.

Мали рацію ті, хто казав, що цього напрямку не обирають з огляду на майбутню роботу, через цікавість чи покликання допомагати іншим. Причина в цілком іншому, і вона дуже проста. Підозрюю, що всі ми мали якийсь глибоко прихований дефект, хоч, безперечно, справляли враження розумних здорових молодих людей. Дефект був замаскований, хитро закамуфльований на час вступних іспитів. Міцно сплутаний, збитий клубок емоцій — як ті дивні вузлики, що їх часом знаходять у людському тілі і які можна побачити у кожному пристойному музеї патологоанатоми. А може, наші екзаменатори були людьми тієї самої породи і добре знали, що роблять? Ми, отже, мали б стати їхніми спадкоємцями. Коли на другому курсі ми обговорювали функціонування захисних механізмів і з подивом виявляли потугу цієї частини нашої психіки, то починали розуміти, що коли б не існували раціоналізація, сублімація, витіснення — всі ті штучки, якими рятуємо самі себе, — коли б можна було глянути на світ без жодного захисту, чесно й відважно, то нам би луснули серця.