Читать «Афонський пройдисвiт» онлайн - страница 4

Отець Палладiй в мирi звався отець Павел Андрiєвський. Вiн був з тих священикiв-аристократiв, якi почали вже подекуди заводитись в Київщинi. Вiн був священиком на багатiй парафiї. Село було велике; окрiм церковної землi, до церкви були приписанi ще й ерекцiоннi поля, надарованi давнiми, ще не споляченими православними дiдичами. Отець Павел вiв велике хазяйство, брав з селян-багатирiв чималу плату за церковнi треби й забагатiв. Дочки його грали на дорогому фортеп'янi. В його домi була багата панська обстава: м'яка мебiль, дорогi килими, на дверях важкi портьєри… Отець Павел їздив фаетоном, держав баскi конi, вбирався в дорогi ряси та шовковi яснокольоровi кафтани… З селянами вiн поводився гордо, по-панськiй, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще бiльше задля того, щоб його парафiяни боялися й лучче послухали в роботi. Пишний, гордий, розумний та честолюбний, вiн домагався ролi мiж сiльським духовенством, i його таки обiбрали за благочинного.

Отець Павел любив говорити проповiдi, що рiдко трапляється мiж сiльськими батюшками. Говорив вiн їх, здається, бiльше для себе, нiж для селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада слухала тi проповiдi й нудилась, аж позiхала голосно на всю церкву. Чоловiки без сорому позiхали, а баби таки просто куняли та клювали в спину одна одну носами. Чи постерiгав батюшка це, чи нi, але вiн часто при людях нарiкав на селян, що на селi завелися злодiї, завелася розпуста. Вiн забув, що його парафiя не чула од його десятки год живої моральної проповiдi на зрозумiливiй для селян народнiй мовi. Але ж за тi проповiдi йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонiв на отця Павла… Отець Павел i не примiтив, що його житло, через його ненависнiсть до народу, через пиху, через панський шик та через полiцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава… запахло панським двором. Вiн i незчувся, як у фалдах дорогих завiс та портьєр заховалась i притаїлася штунда. Штунда й справдi з'явилась на селi…

Отець Павел вже видав двi дочки замiж, вже наскладав кiлька тисяч карбованцiв, як несподiвано вмерла його жiнка. Засмутився отць Павел, сидячи сам в своїх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навiть потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли йому серце, як iржа залiзо. Вiн пiшов у монастир, щоб протоптать собi стежку до iгуменства й митри.

"Тепер студенти з духовних академiй чомусь вже не йдуть у ченцi. Архiєреями ставляють ченцiв з протоiєреїв удiвцiв. Може… може, й моя виграє", - думав отец Павел i постригся в ченцi.