Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 83

Джон Гришэм

Жодна із чотирьох жінок зі мною не погоджується, та я й не чекаю від них згоди. Міс Таррант додає:

— Один з учнів розповів мені, що Бред глузував зі Старчера через його фото в газеті.

— Хто завдав першого удару? — різкувато питаю я.

Вони уникають відповіді на неприємне запитання.

— Хіба це так важливо? — відрізає Джудіт.

— Так, чорт забирай, це важливо.

Відчувши небезпеку, втручається Доріс:

— У нас битися суворо заборонено, пане Руд, незалежно від того, хто є ініціатором. Наших учнів навчають не встрявати в такий вид активності.

— Я розумію, але ви ж не розраховуєте на те, що дитина, яку цькують, не зможе за себе постояти.

Слово «цькують» дуже виразне. Вони не знають, як відповідати, якщо моя дитина — жертва.

— Ну, я не думаю, що його цькували, — каже міс Таррант.

— Скажіть, а Бред — забіяка? — питаю вчительку.

— Ні, зовсім ні. Цього року в мене чудовий клас.

— Звісно. Зокрема мій син. Послухайте, вони ж просто маленькі діти, правда? Вони не можуть завдати одне одному великої шкоди. Ну, штовхаються й вовтузяться на майданчику. Вони ж хлопці, чорт забирай! Дозвольте їм бути хлопцями. Не карайте їх щоразу, коли вони сперечаються.

— Ми даємо їм знання, пане Руд, — пихато каже Доріс.

— Ти говорив з ним про бійки? — лютує Джудіт.

— Так, говорив. Я пояснив йому, що битися — погано, що ніколи не слід починати бійку, але якщо вже хтось інший її почне, то неодмінно треба захищатися. І що в цьому неправильного?

Жодна з них не озивається у відповідь, тож я продовжую:

— Краще б ви дали йому знання, як постояти за себе, а то його цькуватимуть все життя. Це ж діти. Вони битимуться. Часом вони перемагатимуть, часом програватимуть, але вони з цього виростуть. Повірте, коли хлопець подорослішає і його кілька разів поб’ють, він втратить цікавість до бійок.

Вже вдруге помічаю, що Ава розглядає ноги міс Таррант.

Я теж розглядаю, нічого не можу з собою вдіяти. Такі ноги заслуговують на увагу.

Доріс спостерігає за цими відвертими поглядами. Вона це бачила вже не раз.

— Батьки Бреда вкрай засмучені, — каже вона.

— Залюбки з ними поговорю, — підхоплюю я, — я перепрошу, і Старчер теж попросить пробачення. Годиться?

— Я сама це владнаю, — гиркає Джудіт.

— То навіщо ж ти мене сюди покликала? А ось навіщо. Ти хочеш переконатися, що всю провину покладено на мене. П’ять днів тому я взяв дитину на кейдж-файтинг, а тепер він встряє у бійки на спортмайданчику. Мою вину чітко доведено. Ти перемогла. Ти хотіла, щоб інші в цьому пересвідчилися. Отак. Тепер задоволена?

Це, звісно, розжарює атмосферу в кабінеті. Джудіт сипле блискавками, ще трохи — і в неї пара з вух піде. Доріс, директорка, втручається:

— Добре, добре. Мені подобається ідея, щоб хтось один із вас переговорив з батьками Бреда.

— Один із нас двох чи один з нас трьох? — перепитую я. Дотепно. — Перепрошую, нас тут, здається, забагато.

Ава сердито зиркає на мене. Я розглядаю ноги вчительки. Яка безглузда зустріч.

Доріс рішуче дивиться на мене:

— Гадаю, це маєте зробити ви. Ви маєте рацію, це лише хлоп’яцтво. Подзвоніть батькам Бреда і перепросіть.