Читать «Австро-Руські спомини (1867-1877)» онлайн - страница 6

Я, впрочім, не вийшов з церкви, а пішов за труною і навіть воодушевивсь сказати слово, коли побачив, що якась дама по дорозі положила на труну Тарасову терновий вінець. Забігши вперед перед бастіон-браму на наддніпровій дорозі, я змостив з цегли кафедру і з неї зміг говорити так, що мене люди чули (другі говорили з товпи, і їх майже нічого не було чутно). Може, через те біограф Шевченка д. Чалий, котрий проводив церемонію, написав потім: «Лучшие из надгробных речей, к сожалению, не сохранившиеся, были произнесены у крепостного форта на мосту студентами Стояновым, Антоновичем и Драгомановым». («Жизнь и произведения Т. Шевченка», стор. 192).

Не берусь судити, наскілько моє слово над Шевченком варте похвали д. Чалого. А скажу тілько, що моє слово було по політичним думкам найрадикальнішим з усіх тоді сказаних. Говорив я по-російському, на ту тему, що в нас кождий, хто йде служити народу, тим самим надіва на себе терновий вінець, і під кінець бажав, щоб наші громадяни наперед дійсно шанували своїх великих людей та не давали їх на муки, поки вони живі. На другий день один з організаторів проводів попрохав мене написати своє слово, щоб переслати його для статті Куліша в «Основі», та так ні моє слово, ні другі й не появились в печаті (окрім слова д. Чалого, котрий сам його видав брошурою).

Мій виступ на проводах Шевченка, впрочім, не зблизив мене з українофільськими кружками, – може, через те, що я, дедалі все більше затягаючись в працю спеціальну, віддаливсь від студентських кружків взагалі, особливо тоді, коли закрито воскресні школи. Коли мене попрохав у школу педагогічну М. А. Тулов (інспектор округу, українофіл, хоч часами таївшийся про це) викладати історію Росії поряд з деякими українофілами, котрих він знав, як і мене, по праці в воскресних школах, то навіть деякі з моїх личних приятелів-суперечників українофілів почали поїдом їсти мене, нащо я, будучи космополітом, берусь до такого щиро національного діла, як виховання народних учителів {Тепер один з тих суперечників займає важний пост в шкільній адміністрації, і цікавий я знати, як-то він придержується старих своїх національно українських ідей!}. Догризли вони мене до того, що я пішов до Тулова зрікатися школи. Тулов став розпитуватись про резони. Я розказав усе. «Глупости это все!» – відповів Тулов, вислухавши, і намовив мене зостатись. Через кілька днів прийшли до мене «мої убійці», як я їх для сміху називав, і почали мене гризти, щоб я хоч не смів викладати історії України; на те в нас, кажуть, єсть чоловік, спеціаліст, який зна край і люд, зна народну словесність і т. ін.; ми вже і з Туловим переговорили. «Добре», – кажу. І не без страху стрів я того спеціаліста і одвів його в школу, одділивши йому половину мого часу. Через кілька місяців довелось мені потрапити на його лекцію, – я трохи долонями не сплеснув: слуха мого спеціаліста всього душ 3-4, що сидять проти нього, решта в другім боці класу чита собі чи дрімає, а більше аж в другій хаті забавляються. Послухав і я з чверть години ту лекцію і здивувався довготерпінню і тих трьох, що хоч сиділи перед ним, бо він, солно прицмокуючи, розказував їм коротко про гетьманів XVIII ст. та царів, підпускаючи іноді таку філософію: «Петр III также мало царствовал, как и Петр II. Такая уже, очевидно, судьба была Украины, что государи, милостивые к ней, царствовали недолго». Цю фразу він при мені сказав щось разів з три. Потім розказую я про це все одному «громадянину». «Вільно ж Вам, – каже, – було слухатись; він же (про спеціаліста) в нас посміх! Який він вчитель, та ще й спеціаліст?!» (А потім казали мені певні люди, що з нього списував свого Радюка автор «Чорних хмар»!)