Читать «Австро-Руські спомини (1867-1877)» онлайн

Михайло Драгоманов

Австро-Руські спомини (1867-1877)

Частина перша

ВСТУПНЕ СЛОВО: ОГЛЯД НА МОЄ УКРАЇНСТВО ДО ЗНАКОМСТВА З ГАЛИЧАНАМИ. МОЇ ПЕРШІ ПИСАННЯ ПРО ГАЛИЧИНУ

Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно лучається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам, котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я їх розкажу тут як можу тілько об'єктивно.

Звела мене з австрійськими русинами та частина, котру довелось мені брати в українському руху в Росії, тож я їх мушу поперед усього коротенько розказати, як і з якими думками приступив я до того руху і з якими думками перейшов я до взаємин з галичанами й другими австрійськими русинами.

Родився я (1841) на лівобічній Україні, в місті Гадячу, на Полтавщині, в сім'ї українського походу, та такій, в котрій вже старосвітське українство було підковане новішою російською або ліпше російсько-європейською культурою. Батько мій (1802-1860) прожив 24 роки в Петербурзі, де вивчився сам французької, англійської і трохи німецької мови, пробував писати і перекладати французьких і англійських поетів на московське і печатав свої проби в петербурзьких альманахах 20-х і 30-х років, хоч од України і не одстав. Брат його в Петербурзі навіть написав поему з народного українського життя, з котрої батько мій проказував мені потім деякі віршики, – зовсім не злі. Сам мій батько, вернувшись на Україну (в 1838 р.), зараз же почав збирати пісні народні, з котрих частину передав нашому землякові і почасти родичеві проф. Амвросію Метлинському, а більша частина розгубилась по знайомим {Найбільший зшиток завезла в Крим жінка нашого далекого родича, котра сама була з роду, що, як багато інших, перебравсь туди з Полтавщини; вона казала батькові моєму, що там дуже інтересуються всім, що нагадує метрополію. Зшитком пісень збору мого батька так поінтересувались, що й не вернули його!}. Хоч маленьким хлопчиком, а я пам'ятав укр[аїнського] поета Михайла Макаровського і, трохи підрісши, хвалився, що бачив у нашому домі чоловіка, котрого печатні твори (в збірці А. Метлинського) лежали у матері у комоді. Пізніше сам батько мій написав кілька байок українських, – не дуже, впрочім, мудрих.

Мати моя була більш наївна українка, як небагата панночка, що виросла в хуторі, та й її батько, по імені Цяцька, був опетербуржений українець і звався Цацкин, хоч, здається, не зовсім цурався і українства. По крайній мірі мені розказувала одна з наших бабів, що весілля моєї матері справлялось по-панському в горницях і по-мужицькому у дворі і що як молоді виїздили в город, то за ними йшла традиційна перезва і співали «Журавля». Словом, в нашій сім'ї не багато було старосвітського, традиційного українства, а українство жило поряд з російщиною, досить свідомою, літературною, хоч через те, може, і не було у нас того нагону проти українства, як проти мужицтва, який бував по панських (по малопанських часом ще більше, ніж по великопанських) родинах на Україні. Українству у нас одводилась така доля, яку воно само могло займати по своїй культурній силі. А так як та сила була слабіша од російської, то і українство у нас було підрядним {Я не можу тут розбалакатись про політично-соціальні погляди моїх родичів, хоч це річ і доволі характерна для свого часу. Скажу тілько, що батько мій, та й дід по матері, були, як майже всі освітніші росіяни початку XIX в., скорше всього якобінцями, держались якоїсь мішанини республіканства з цезаризмом; до кріпаків були досить добрі, а мати мені розказувала в часи емансипації, що батько її, померший ще коло 1850 р., завше б то казав, що раніше чи пізніше, а воля кріпакам мусить бути. Раз, будучи хлопцем, щось у 1848-49 рр. я підслухав розмову між батьком і матір'ю про те, що, мовляв, правду сказав дід, що якби знову вернулась гетьманщина, то забрали б гору великі пани. Певно, ця розмова була протягом якоїсь попередньої, ширшої розмови про можливість автономії Малоросії, про що говорилося іноді між лівобічним панством в часи, коли й Шевченко писав свої політичні поеми. Батько мій був в одвертій війні зо всім повітовим магнатством і урядом, писав на його бумаги всякому малому людству: козакам, міщанам, а то й кріпакам, що іноді всмілювалися «доказувать свої права на вольность». Через це батько мій був дуже звісний між мужицтвом у повіті і багато шапок знімалось перед ним охоче, як ми ходили або їздили, причому й батько мій сам знімав шапку на всякий мужицький поклон (другі пани того не робили, а іноді який з них, що сидів з нами в повозі, було й виговорює за те моєму батькові), і мене навчив теж знімати шапку.}.