Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 4

«Високолоба» культура була не набагато уважнішою до цієї теми. Репутація німецького філософа Мартіна Гайдеггера дуже постраждала через його короткочасну публічну підтримку нацизму — у той період, коли Гітлер ще не вчинив своїх найтяжчих злочинів. З іншого боку, репутації французького філософа Жана-Поля Сартра жодним чином не зашкодила його гаряча підтримка сталінізму у повоєнні роки, коли для будь-якої зацікавленої людини були доступними безліч доказів звірств Сталіна. «Оскільки ми не були членами Партії, — одного разу написав він, — то й не були зобов’язані писати про радянські трудові табори; ми були вільні залишатися осторонь суперечок навколо сутності системи, за умови відсутності подій соціологічного значення». Іншого разу він сказав Альберові Камю так: «Як і для Вас, для мене ці табори — річ нестерпна, але так само нестерпне й те, як їх кожного дня використовує буржуазна преса».

Від часу падіння Радянського Союзу дещо змінилося. Наприклад, 2002 року англійського письменника Мартіна Еміса настільки схвилювала тема Сталіна і сталінізму, що він присвятив їй цілу книжку. Його робота спонукала інших письменників зацікавитися питанням, чому так мало лівих політичних діячів і літераторів торкаються цієї теми. З іншого боку, дещо залишилося незмінним. Для американського вченого можливо — досі можливо — видати книжку, у якій проводиться думка, що чистки 30-х років були корисними, оскільки вони сприяли просуванню у суспільній ієрархії нових людей і, таким чином, закладали фундамент для «перебудови». Для британського редактора можливо — досі можливо — відмовити у публікації статті, тому що вона «надто антирадянська». Однак набагато поширенішою є байдужість щодо сталінського терору. В іншій відвертій книжковій рецензії я написала про західні республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема, таке: «Тут відбувався жахливий голодомор 1930-х років, під час якого Сталін убив більше українців, ніж Гітлер євреїв. Але скільки людей на Заході про це пам’ятають? Зрештою, це вбивство було таким — таким нудним, і якимось малодраматичним».

Все це дрібниці: купівля дешевого брязкальця, репутація якогось філософа, наявність чи відсутність голлівудських фільмів. Але зберіть їх разом — і вони будуть історією. Американці та європейці знають, що відбувалося у Радянському Союзі. Знаменита повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» у 1962–1963 роках вийшла на Заході кількома мовами. Його грунтована на численних свідченнях історія таборів «Архіпелаг ГУЛАГ», що набула широкого розголосу, вийшла, знову ж таки кількома мовами, 1973 року. Справді, в деяких країнах «Архіпелаг ГУЛАГ» став причиною інтелектуальної міні-революції, найзначніші зміни сталися у Франції, де дехто з лівих під враженням від цієї книжки перейшов на антирадянські позиції. Набагато більше інформації щодо ГУЛАГу стало доступно у 1980-ті роки, роки «гласності», і вона також набула широкого міжнародного розголосу.