Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 3

Незважаючи на це, табори повністю не зникли. Вони еволюціонували. Протягом 1970-х і початку 1980-х років кілька з них перебудували і стали використовувати як тюрми для нового покоління прихильників демократії, націоналістів, що виступали проти Радянського Союзу, і злочинців. Завдяки радянським дисидентам і міжнародному правозахисному рухові новини з цих постсталінських таборів регулярно з’являлися на Заході. Поступово вони почали відігравати важливу роль у дипломатії доби холодної війни. Навіть у 1980-ті роки на порядку денному переговорів президента США Рональда Рейгана і його радянського колеги Михайла Горбачова стояли питання радянських таборів. І тільки 1987 року Горбачов — який сам був онуком табірників — таки розпочав процес повного знищення політичних таборів.

І незважаючи на те що табори існували стільки, скільки й сам Радянський Союз, а пройшли через них мільйони людей, правдива історія концентраційних таборів у Радянському Союзі донедавна була зовсім невідомою. У певному сенсі невідома вона й сьогодні. Навіть самі факти, наведені вище, хоча вони і знайомі вже більшості західних дослідників радянської історії, так і не проникли у західну масову свідомість. «Людське знання, — писав колись французький історик комунізму П’єр Ріголо, — не накопичується, як цеглини у стіні, що постійно росте завдяки роботі муляра. Його зростання, як також і застій чи скорочення, залежить від суспільних, культурних і політичних умов».

Можна твердити, що до сьогодні суспільні, політичні й культурні умови, необхідні для знання ГУЛАГу, не досягли належного рівня.

Про цю проблему я вперше задумалася кілька років тому, коли йшла Карловим мостом, однією з головних пам’яток Праги, яка тоді щойно стала демократичною. Міст був повний вуличних музикантів і шахраїв, через кожні п’ять метрів хтось продавав саме те, що й можна чекати в такому привабливому для туристів місці. Продавалися картини, що зображали відповідно привабливі вулиці, поряд з ними — прикраси і брелоки для ключів. Серед цих дрібниць можна було купити і радянську військову атрибутику: кашкети, значки, пряжки від ременів, а ще значки з Леніним і Брежнєвим — перші з них радянські школярі колись носили на шкільній формі.

Дивовижним мені здалося ось що. Більшість з тих, хто купували радянську атрибутику, були американцями і європейцями. Всі відчували б огиду від думки начепити на себе свастику. Ніхто, однак, не мав заперечень щодо серпа і молота на футболці або кепці. Це було лише маленьким спостереженням, але іноді саме через такі спостереження найкраще можна зрозуміти характер культури. І тут висновок не міг бути очевиднішим: тоді як символи одного масового убивства сповнюють нас жахом, символ іншого масового вбивства викликає у нас сміх.

Брак почуття стосовно сталінізму серед туристів у Празі почасти пояснюється браком відповідних образів у західній масовій культурі. Холодна війна породила Джеймса Бонда і трилери та карикатурних росіян того штабу, які з’являлися у фільмах про Рембо, але нічого більш-менш значного, подібного до «Списку Шиндлера» чи «Вибору Софі». Стівен Спілберг, який, мабуть, є лідером серед режисерів Голлівуду (подобається це йому чи ні), вирішив зробити фільм про японські концентраційні табори («Імперія сонця») і нацистські концентраційні табори, а не про табори сталінські. Останні уваги Голлівуду не привертають.