Читать «Іншалла, Мадонно, іншалла» онлайн - страница 7

Ось що сказав би нам Селім-паша, якби ми спроможні були йому повірити: старий солдат, нащадок багатого й шанованого ізмірського роду, він не раз критикував тих, що в Стамбулі вигрівали зади на диванах і радили старому султану, в який бік йому краще повертати своє військо. А було це в ті часи, коли ще можна було рушити в якийсь бік, бо імперія трималась на піку сили, хоч і передчувався час занепаду, — тож і годилося відкраяти собі чужих земель, поки ще змога. Селім-паша був надміру гордовитий, кидався на людей, якщо ті посміхались йому й затягувалися димом, трощив кальяни, топтав подушки, хапав за бороди вельможних сановників, лаяв їх в очі, а султанове ім’я вимовляв так, ніби йшлося про останнього ефіопського раба-євнуха, без пошани в голосі й у словах.

Чутки про високу Селімову славу й відвагу, про неперевершену військову майстерність і знання природних та людських сил, за допомогою яких він перемагає у війні, доходили до старого султана майже одночасно зі свідченнями про Селімову непокору та зухвалість, а також про нечуваний брак поваги до начальства і до символів імперії. Очікувалося, що Селіма-пашу відправлять у заслання, принаймні на два-три роки, поки голова йому не охолоне. Але султан цього не зробив. Чи тому, що не хотів зректися воїна в повній силі, найкращого з усіх, що мав, чи тому, що переживав якусь дивну насолоду від Селімової поведінки й постійного приниження тих, хто завжди догоджає султанам найбільше, — того ми ніколи не дізнаємося. Але після того, як одного разу той насмілився самому правителю в очі перечити, і після того, як султан мусив покликати вартових, щоб вивели зухвальця з його покоїв, усі були певні, що Селімові дні вже злічено і що страта — питання кількох днів. І знову нічого! Замість убити його, султан доручив паші вести армію на війну, що її, на його думку, неможливо було виграти. З великими втратами, як людей, так і коней, так і для імперської скарбниці, Селім прийшов переможцем з війни, в яку не вірив. Його зустріли в Стамбулі з найвищими почестями й захопленням, і всі думали, що мудрий султан у такий спосіб купив спокій для його душі. Ніщо так не підкуповує і найтвердішу людину, як велика й небувала слава, та, яку пам’ятають до кінця світу і про яку книжки пишуть. Але Селіма-паші це не стосувалося. Він лишився таким же, яким був досі. Загадковий чоловік у володіннях холоднокровного й жорстокого султана, що жартома рубав голови, щойно запідозрить, що ноги носять власників тих голів так, що коліна їм не тремтять.

Коли ж нарешті старий султан випустив дух, а престол успадкував його безрозсудний син, Селіму-паші вже перевалило за сімдесят. Роки анітрохи не потьмарили його розум і не відібрали сили. Могутній, як бик, він крокував Стамбулом, і супроводжували його легенди, буцім зламався би спис, якби хтось потайки намагався його прохромити, і про те, що жúли на його шиї, кожна грубша за стовбур молодої тополі, зупиняли й найгострішу шаблю, якою його пробували зарубати. Єдиним, хто міг би зазіхнути на життя Селіма-паші, був він сам — у випадку, якби молодий султан прислав йому катул-фірман. Тільки він сам був достатньо сильний, аби затягнути шовкову хустину на шиї так, щоб самому собі перекрити дихання.